Джордж Орвелл - Данина Каталонії

— Що?

— Відступаємо! Вилазьте вже!

— Чому?

— Такий наказ. Повертайтеся на попередню позицію.

Солдати вже перелізали через бруствер, дехто намагався тягти важкий ящик з боєприпасами. Раптом я згадав про телескоп, який ми залишили з іншого боку біля бруствера. Саме в цю мить я побачив, як комунікаційною траншеєю побігла четвірка зі спецпідрозділу, діючи відповідно до якогось таємничого заздалегідь отриманого наказу. Ця траншея вела до іншої позиції фашистів, і потрапити туди означало вірну смерть. Їх уже майже не було видно у темряві. Я кинувся за ними, намагаючись пригадати, як іспанською буде «відступати», зрештою я вигукнув: «Atrás! Atrás!», що, ймовірно, правильно передавало зміст. Іспанець зрозумів мене й наказав іншим повернутися. Падді чекав на нас біля бруствера.

— Хутчіш!

— Ми забули телескоп!

— Біс із ним! Бенджамін чекає!

Ми вилізли. Падді притримав для мене дріт. Щойно ми вибрались з-під укриття фашистського бруствера, як потрапили під шквальний вогонь, що, здавалось, вівся зусібіч. Були постріли і з нашого боку, бо стріляли по всій лінії фронту. Хоч би куди ми повернули, нас так і накривало все новими й новими шквалами куль. Ми блукали у темряві, наче стадо баранів. До того ж тягли важезний ящик з боєприпасами — один із тих, який важить близько п’ятдесяти кілограмів і вміщує до 1750 обойм, а ще ящик з гранатами й кілька фашистських гвинтівок. Уже за декілька хвилин ми заблукали, хоч відстань від фашистського бруствера до нашого становила менше двохсот метрів і більшість із нас знали дорогу. Ми ковзались у багнюці і знали лише те, що нас обстрілюють з обох боків. Місяця не було видно, небо світлішало. Наші позиції знаходилися на схід від Уески. Я запропонував залишатися на місці, допоки перші промені сонця не вкажуть, де схід, а де захід. Інші були проти. Ми продовжували отак грузнути у багнюці, декілька разів змінюючи напрямок руху й по черзі тягнучи ящик з боєприпасами. Зрештою, ми помітили низьку лінію бруствера, проте ніхто не мав ані найменшого уявлення, чий він — наш чи фашистський. Бенджамін поповз на животі крізь високий світлий очерет. Він вигукнув пароль, позаяк до бруствера залишилось якихось двадцять метрів. Відповідь була «РПМЄ». Ми хутко звелися на ноги, перелізли через бруствер, шубовснули у зрошувальну канаву — хлюп-хлюп! — і от нарешті ми в безпеці.

Нас очікували Копп з кількома іспанцями. Лікаря та нош не було. Як виявилось, усіх поранених, окрім Хорхе й ще одного — Гідлстоуна, вже знайшли. Копп нервово походжав туди-сюди. Обличчя його зблідло, блідими були навіть складки шкіри ззаду на шиї. Він не зважав на кулі, що свистіли просто над його головою. Більшість із нас зіщулились під захистом бруствера. Копп повторював: «Jorge! Coño! Jorge!» А потім англійською: «Якщо Хорхе загинув — це жахливо, просто жахливо!» Хорхе був його другом і одним з найкращих офіцерів. Раптом він глянув на нас і запитав, чи є п’ять добровольців, готових вирушити на пошуки зниклих. Погодились Мойль, я та ще три іспанці.

Коли ми вилізли, іспанці почали бурчати, що тепер небезпечно вирушати — надто світло. Їхня правда — небо стало тьмяно-блакитним. З фашистського редуту долинали збуджені голоси. Очевидно, їхніх солдатів прибуло. Ми перебували на відстані шістдесят-сімдесят метрів від бруствера, коли вони почули чи побачили нас, оскільки випустили потужний залп, який змусив нас кинутися долілиць на землю. Хтось із них кинув гранату, й ми зрозуміли, що фашисти панікують. Ми лежали в траві, чекаючи можливості рушити вперед, а тоді почули, чи нам здалося, що почули, — зараз я думаю, що то був витвір уяви, хоча в ту мить все здавалося реальним, — фашистські голоси набагато ближче. Фашисти покинули свій бруствер і бігли до нас. «Біжи!» — гукнув я Мойлю й сам кинувся навтьоки. Господи Боже, як же я біг! Зовсім недавно я був переконаний, що неможливо бігти, коли ти мокрий і брудний, ще й тягнеш на собі гвинтівку і набої. Проте тепер я знаю точно: якщо ти певен, що за тобою женуться п’ятдесят чи сто озброєних чоловіків, ти можеш бігти з небаченою до цього швидкістю. Я біг швидко, але інші бігли ще швидше. Випереджаючи, хтось промчав повз мене зі швидкістю метеора. Мене обігнали троє іспанців. Вони добігли до нашого бруствера, зупинились, і аж тоді я їх наздогнав. Нерви наші були геть розхитані. Однак я знав, що одна людина може непомітно прослизнути у напівтемряві, а от п’ятьох помітять, тому далі я пішов один. Я зміг дістатися зовнішнього дроту і як тільки міг ретельно обнишпорив усе довкола, а це було не дуже просто, бо я лежав на животі. Хорхе чи Гідлстоуна не було, тож я поповз назад. Згодом ми дізналися, що їх обох доправили на перев’язочний пункт. Хорхе відбувся легким пораненням у плече, а от Гідлстоун отримав жахливу рану — куля пробила його ліву руку, роздробивши кістку в декількох місцях. Коли він безпомічно лежав на землі, поруч вибухнула граната, завдавши йому численних ран. На щастя невдовзі він оклигав. Пізніше він мені розповів, що деякий час повз на спині, а тоді вхопився за якогось пораненого іспанця, й вони допомогли один одному вибратися.

Світало. Безладна стрілянина поширилася на кілометри лінії фронту, немов дощ, яким закінчується гроза. Пам’ятаю, все виглядало спустошеним: багнюка, тополі, жовта вода в траншеях, перемазані брудом і чорні від кіптяви змучені неголені обличчя. Коли я повернувся до своєї землянки, троє чоловіків які жили там зі мною, вже спали. Вони впали як були: в одязі, з брудними гвинтівками у руках. Всередині й назовні все було мокрим. Довго шукаючи, я зрештою знайшов декілька сухих трісок і розвів невеличке багаття. А тоді запалив сигару, яку ховав від усіх і яка, переживши події сьогоднішньої ночі, на диво, не пошкодилась.

Згодом ми дізналися, що наш наступ був успішним, якщо можна так висловитись. Взагалі-то, це був радше рейд, спрямований на те, аби відтягти фашистські війська з іншого боку Уески, де знову атакували анархісти. Я подумав, що фашисти кинули проти нас сто чи двісті бійців, проте дезертир повідомив, що їх було аж шість сотень. Певен, що він брехав, очевидно, намагаючись нам сподобатись. А от телескопа мені було страшенно шкода. Втрата тієї чудової речі й досі не дає мені спокою.

Розділ 8

Дні ставали спекотнішими, навіть уночі було порівняно тепло. На пошкоджених кулями деревах зав’язувалися рясні суцвіття