Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

однією чарочкою дві години сидіти і більше дивитися на неї, ніж до рук брати!

«Тобі треба було у Парижі народитися! — розсміялася колись, звернувши увагу на цю звичку, Віталіна. — Там у кафе з однією чаркою коньяку французи годинами сидять!»

Це ще коли у них між собою усе до ладу було. Звідкіля вона про Париж знала? Чи то по телевізору бачила, чи вичитала десь! Сама ж вона за кордон не їздила, якщо не рахувати Білорусії, де парфуми і трикотаж дешеві.

«Дивно, що Пашка так довго не заходить, — переключився у своїх думках Сергійович із колишньої дружини на ворога-приятеля. — Чи не прихворів?»

Слово «ворог», яке він у своїх думках іноді стосовно Пашки вживав, давно втратило свій військовий смисл. Ну який же він ворог. Звичайно, ніякий! З ворогами хіба розмовляють? З ворогами хіба сваряться? Горілку хіба з ними п’ють? Допомагають їм вікна склити?

Але ж ворогом дитинства йому він був! І від цього нікуди не подітися! Пам’ять же не зітреш гумкою!

Замислився Сергійович, порився у думках, слова перебираючи. Нічого не знайшов! Мало у нього слів у голові про запас лежить! Читати треба було у дитинстві більше, а не м’яч колгоспним полем ганяти. А тепер спробуй себе змусити! Та й що читати? Книжки, які у серванті, він уже по два-три рази перечитував, а перегартував разів зо п’ять, як не більше. Але перегартував не для того, щоб сюжети і героїв пригадати, а щоб гроші, між сторінок сховані, перерахувати.

Перерахунок цей, правда, мало що давав. Сума у доларах уже три роки не мінялася. І гривні, хоч ніхто і не відміняв, але тимчасово смисл свій втратили. Та й у Світлому ніхто у нього грошей не попросив за яйця чи консерви. Люди там добрі. Бачать, що твоя біда більша, ніж їхня, от і допомогти одразу готові!

«Але що ж з Пашкою? — знову повернувся він думками до жителя недавно перейменованої ним вулиці. — Піти, може, провідати?»

Час до сутінків наближався. Дні, хоч і ставали довшими, але все одно закінчувалися надто рано, не даючи Сергійовичу нагоди темряву за вікном вечором називати. Вдягнувся він, взувся. Біля хвіртки затримався, до таблички «вул. Шевченка» придивляючись.

Коли біля хвіртки Пашкиної зупинився, побачив, що темно у його вікнах! Свічки ж у нього стеаринові, яскраві! Іноді по дві запалить і вся кімната світиться! А тут, значить, або спить, або вештається десь. Подивився Сергійович уважно в один кінець вулиці, потім на другий: і там, і тут сіра нерухомість! Зайшов у двір. Стукнув для годиться у двері. Гуркіт від удару стих і знову тиша настала.

— Де ж це він? — пробурчав Сергійович і оглянув сніг довкола порога. Погляд кинув на стежку, що у снігу витиснена, яка до хвіртки у сад вела. Видно було, що туди, до саду-городу, він частіше ходить, ніж на вулицю.

Пройшовся і Сергійович тією стежкою. Вивела вона його на край городу до поля, вниз, до злому. Вивела і далі пішла, а він зупинився.

Ясно було йому і раніше, що він туди ходить. У Каруселіно. То по хліб, то по горілку. Ходить, а його, Сергійовича, з собою не кличе! І що звідти до нього «Владлени» всякі сновигають. Може, дійсно, шпіонить він на них, розвідником записався?

Вернувся до Пашкиної хати. Пеньок до вікна приставив, піднявся і всередину зазирнув. У сірості кімнати сягнув він поглядом до стіни з годинником і від побаченого подих затамував! Важка гирька годинника настінного майже на всю довжину до підлоги витягнулася! «От сучий син! — вилаявся по думки Сергійович. — Так же можна і без часу точного лишитися!»

Занервував Сергійович. Зіскочив з пенька, швидким кроком на межу городу вийшов. Придивився до стежки, що вниз полем спускалася і вже метрів за двадцять-тридцять сірістю темною приховувалася.

— Пашка! — крикнув туди, в поле. — Пашка! Де ти? Ідеш?

Зимове повітря терпке, у ньому крики грузнуть, як мухи у варенні. Ніякого тобі відлуння, ніякої гучності! Березень вже майже, а зима все ніяк не відступить!

Знову до хати Пашкиної повернувся. Узявся за дверну ручку, смикнув у півсили. Нерви змусили нижню губу прикусити.

— Де ж він вештається? — прошепотів сердито.

І на всю силу на себе ручку дверну як потягне! Скреготнуло залізо, вискочив зігнутий язичок замка з паза. Відкрилися двері.

Поспішив Сергійович усередину — ухопився за легку гирку, потягнув за неї годинникового ланцюжка униз. Злетіла важка гирка від підлоги вгору та так, що по дерев’яному ящику годинника глухо вдарила.

— Встиг, — видихнув Сергійович.

Вийшов на поріг. Спробував двері назад до рами запхати, але зігнутий язичок замка не дав їй зачинитися. Тоді взяв він пеньок з-під вікна і підпер ним причинені вхідні двері.

Так вже точно вітер не відкриє, якщо налетить! А злодіїв тут немає, нікому тут по хатах тинятися.

23

Спав уже Сергійович години зо три, руки голі поверх ковдри склав через тепло надмірне. Перегріла буржуйка повітря у кімнаті. Навіть у кухні тепер тепло було. Спав він міцно, але голосний стукіт у двері очі змусив відкрити раніше, ніж прокинутися.

— Хто там? — спитав сонно.

— Відкрий! Швидше! Це я, Пашка! — заторохтів знайомий голос.

— Гоняться за тобою, чи що? — спитав, впускаючи його, пасічник.

— Не знаю, не озирався! Але хату обікрали і вони, здається, ще у хаті! Я галас чув!

— Як обікрали? — не зрозумів Сергійович, свічку церковну на столі запалюючи.

— А чого жарко так! — здивувався Пашка.

— Та випадково вийшло, — Сергійович штани вдягнув. Светра за звичкою на майку натягнув. — Так що там у тебе?

— Двері виламали! Не знаю, що шукали... Може, їжу!

Сон тільки зараз потихеньку з голови Сергійовича вивітрювався.

— Двері? — перепитав він. — І що?

— Що-що? — перелякано вирячився на хазяїна дому гість. — Так же і вбити можуть! Хто зараз селами покинутими ходитиме? Тільки бандити, для яких життя людське копійки не вартує!

— Хм, — Сергійович зітхнув. — Ходімо подивимося! — запропонував після паузи.

— Ти що! Якщо вже і дивитися, то краще вранці! Давай я в тебе переночую!

— Ну добре, — погодився Сергійович. — Ночуй! Он на дивані лягай!

Загасив Сергійович свічку. Гість улігся і хвилин за п’ять захропів. Так захропів, як після горілки поганої буває — уривчасто і голосно.