Автор невідомий - Народні казки - Норвезькі народні казки

він лаявся, потім почав проситися, але двері не відпускали його до самого досвітку. А коли відпустили, писар кинувся навтіки, забув і про мішок з грішми і про своє сватання, радий, що двері не побігли за ним навздогінці.

Всі, хто йому траплявся назустріч, вражено оглядалися на нього, бо він мчав, мов навіжений, і мав такий вигляд, наче його цілу ніч хтось лупцював.

Третього дня повз узлісся проїздив староста. Він також помітив золоту хатину й зайшов поглянути, хто там живе. А як побачив мудру дівчину, то відразу закохався в неї й попросив, щоб вона вийшла за нього заміж. Мудра дівчина відповіла йому те саме:

— Коли в тебе багато грошей, то вийду.

Староста мерщій побіг додому по гроші, а ввечері вернувся ще з більшим мішком, ніж писар та збирач податків, і поклав його на лаві перед мудрою дівчиною.

Тільки-но вони сіли вечеряти, як мудра дівчина каже:

— Ох, я забула загнати теля.

І встала, наче хотіла вийти надвір.

— Сиди, я сам зажену, — сказав староста.

І хоч який він був гладкий та череватий, а легко, мов юнак, кинувся надвір.

— Скажеш мені, коли спіймаєш теля за хвіст, — мовила дівчина.

— Я вже спіймав його! — гукнув староста.

— То тримайся за хвіст, а хвіст нехай тримається за тебе, і гуляйте по світу до самого ранку.

І староста помчав з телям через гори й долини, і що дужче він лаявся й кричав, то швидше бігло теля. Поки почало світати, староста мало не луснув від такої гонитви. І так зрадів, коли теля його, нарешті, відпустило, що забув і про свої гроші, і про сватання. Він повертався додому не так швидко, як збирач податків і писар, але тим краще люди могли на нього роздивитися. Бо ж певна річ, що подивитися після такої біганини було на що.

А невдовзі по тому в королівському дворі справляли двоє весіллів: старшого королевича і найменшого, що наймитував у велетня, — він одружувався з сестрою нареченої свого брата.

З’їхались гості, і король наказав запрягати коней у карету й везти молодих вінчатися до церкви. Тільки-но вони хотіли виїхати з двору, як раптом у кареті переломився орчик. Замінили його раз, замінили вдруге, замінили втретє, а орчик усе ламається, хоч би з якого був твердого дерева. Карета ніяк не могла виїхати з двору. Молоді та гості зажурилися. І тоді збирач податків, що також був запрошений на весілля, сказав:

— Там на узліссі живе одна дівчина, і якщо ви позичите в неї кочергу, якою вона підгрібає жар у вогнищі, то та кочерга напевне не переломиться.

Королівський посланець негайно подався на узлісся і чемно попросив дівчину позичити ту кочергу, що про неї казав збирач податків. Дівчина не відмовилась позичити її. Прилаштував королівський стельмах кочергу замість орчика, і вона не переломилася.

Та не встигли молоді рушити з місця, як у кареті розпалося дно.

Скільки його не збивали, дно знов розпадалося. І тоді писар — бо коли вже збирача податків запрошено на весілля, то його тим більше не обминули, — сказав:

— Там на узліссі живе одна дівчина. Якщо ви позичите в неї двері з ганку, то вони не розпадуться, я знаю.

Королівський посланець знов подався на узлісся й уклінно попросив дівчину позичити ті позолочені двері, що про них казав писар. І дівчина не відмовилась позичити їх.

Прилаштував королівський стельмах двері замість дна в кареті, а коні не можуть зрушити з місця. Спершу в карету були запряжені шестеро коней, тоді запрягли восьмеро, десятеро, дванадцятеро, та хоч скільки їх запрягали, хоч скільки їх поганяли візники, нічого не помогло: карета стояла на місці.

Час ішов, молоді з гістьми давно вже мали бути в церкві, а карета ані руш із місця. Зажурилися молоді, зажурилися й гості. І тоді староста — бо коли вже писаря та збирача податків запросили на весілля, то про нього й поготів не забули, — сказав, що недалеко на узліссі живе одна дівчина в позолоченій хатині. А в тієї дівчини є теля, що потягло б і не таку ще карету, хай би вона була й важка, як гора.

Завагалися король та його сини, не хотілось їм їхати до церкви телям, проте іншої ради не було. І знов королівський посланець подався до мудрої дівчини й ласкаво попросив її позичити королю теля, що про нього казав староста. Дівчина й цього разу не відмовилась задовольнити королівське прохання.

Запрягли теля в карету, а воно так гайнуло через каміння й вибої, що мало дух з молодих не витрясло. Карета більше летіла, ніж котилася по землі. Вони вже й до церкви доїхали, а теля все бігає, мов шалене. Молоді насилу вилізли з карети.

Назад додому теля везло їх ще швидше, вони й нестямились, як опинилися в королівському дворі.

Посідали молоді з гістьми до столу, а королевич, що наймитував у велетня, й каже:

— Годилося б запросити на весілля й ту дівчину з узлісся, що позичила нам кочергу, двері й теля. Бо якби не вона, то ми й досі не рушили б з подвір’я і не вернулися б з церкви.

Король погодився з ним і послав до позолоченої хатини п’ятьох своїх найвельможніших придворних. Вони передали дівчині від короля низький уклін і запитали:

— Чи не прийшла б ти на весілля до двору? Наш король одружує відразу двох своїх синів.

— Віддайте своєму королю поклін від мене, — відповіла мудра дівчина, — і скажіть йому, що коли він вважає себе надто вельможним, щоб самому мене запросити до себе, то я також вважаю себе надто вельможною, щоб іти до нього на весілля.

Довелось королю самому їхати до золотої хатини і просити її господиню до двору. Король відразу побачив, що вона не проста дівчина, й посадовив її за стіл на почесному місці, біля найменшого сина.

Посиділи вони трохи, а тоді мудра дівчина витягла золотих курочок, яких вона взяла з собою, коли тікала з королевичем від велетня, поставила їх на стіл і поклала перед ними золоте яблуко. Курочки відразу почали змагатися за яблуко.

— Як вони змагаються за яблуко! — сказав королевич.

— Так і ми з тобою змагалися з велетнем, щоб вийти від нього на волю і знайти своє щастя.

Королевич миттю впізнав мудру дівчину і страшенно зрадів. А свою наречену, ту відьму, що підкинула йому чаклунське яблуко, прогнав геть із двору.

Після цього королевич і мудра дівчина влаштували справжнє весілля. І хоч як було гірко на душі