Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Ми тільки встигли розвернутися й пройти кілька кроків, як пролунав потужний вибух. Потягнувши Астара на себе, я в останню мить встигла виставити над нами щит. Наступної миті нас накрила оглушлива ударна хвиля, поглинаючи під горою уламків і шматків колись красивої вулиці.

Я ненадовго втратила свідомість. Прокидалася поступово. Перше, що відчула, – біль у скронях і дзвін у вухах. Схоже, отримала струс мозку. Під час падіння сильно вдарилася об асфальт. Заплющила очі й прискорила регенерацію. За кілька хвилин мені стало легше, і я змогла мислити чіткіше.

Астар! Де мій син?! Тільки тепер відчула над собою щось важке. Підняла голову й зустріла напружений, трохи наляканий погляд. Внутрішня пружина одразу відпустила. Живий… Але чому зверху? Я ж пам’ятаю, що рефлекторно прикривала його собою.

– Цілий?

Мертва тиша довкола нестерпно тиснула на нерви.

Мій захисник кивнув і зсунувся на бік, морщачись від болю у спині. Я підвелася й обережно доторкнулася до найбільшої з ран. Пустила регенераційний імпульс. Треноване тіло само розподілить енергію й швидко закриє всі недоліки в Малюнку.

– Міс Кларк, ви в порядку?

До нас нахилився незнайомий чоловік у чорній формі.

– Так, – обережно сіла й здивовано озирнулася.

Довкола нас стояли четверо серйозних чоловіків у повному бойовому споряджені. Кожен із них тримав посилений щит і кілька бойових заклинань напоготові. Вражає, звичайно, але через таку багатошарову захисну "бутербродну" структуру я нічого не бачила й не чула із зовнішнього світу. Припущу, що це і є наші спостерігачі. Дивно лише, що у них був наказ охороняти нас. Зазвичай це не передбачається стандартним регламентом.

– На нас напали? – запитала у найближчого бійця.

Ми з Астаром перезирнулися. Я заплющила очі, намагаючись осягнути масштаб катастрофи. Довелося докласти зусиль, щоб ментально прорватися крізь щити. Побачене змусило застигнути від жаху. Найбільше постраждала центральна площа й чотири головні вулиці, що відходять променями від неї. Кількість жертв була незліченною. На очі навернулися сльози. Не вірю… Як таке могло статися? Ми ж щойно йшли цією вулицею й бачили всіх цих щасливих людей…

До тями привів випадково помічений Малюнок маленької закривавленої дитини. Я не чула звуків, але її розпачливий плач, здавалося, сам відбився у мене в голові. Здригнувшись, я цієї ж миті повернулася в тіло.

– Периметр чистий! Швидко зніміть захист, там дитина! – з хвилюванням підскочила на ноги, готова бігти на допомогу.

– Вибачте, але щити ми не знімемо без особливого наказу. Територія потенційно небезпечна. Перебувайте на місці й зберігайте спокій.

– Ти! Засунь свій особливий наказ знаєш куди?! Там. Дитина, – я вибухнула від гніву. – Якщо ви негайно не виконаєте мій наказ, ви дуже про це пошкодуєте! – звісно, на мою істерику ніхто не відреагував.

Гаразд.

Коли ситуація стосується життя, особливо дитячого, я не готова грати за чужими правилами. Злісно глянувши на охорону, я накинула на їхні шиї невидимий зашморг, тимчасово блокуючи доступ до кисню. Вони майже одразу впали на коліна й, хапаючи повітря ротами, почали з хрипом відчайдушно роздирати на шиї шкіру. Цього вистачило, щоб щити впали, і я змогла безперешкодно вийти за їх межі. Я добра і мила пані, але не дайте боги, хто-небудь по-справжньому мене розлютить.

Опинившись по той бік, я мало не спіткнулася, занепокоєно заціпивши погляд на навколишньому хаосі. Повітря тут настільки просякло солодкуватим запахом смерті, що, здається, я навіть почала відчувати його відтінки. І крики… Господи, ці нелюдські звуки стискають усе всередині. Стиснувши кулаки, я рішуче кинулася до тієї самої дівчинки у святковому пишному брані. 

Хитаючись із боку в бік, вона стискала плаття мертвої матері й голосно плакала. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб відтягнути її від спотвореного тіла. Дитина до останнього пручалася, кричала, дряпалася й намагалася вирватися до матері, тож я змушена була занурити її в сон. Швидко оглянувши тіло дівчинки, я не виявила серйозних ран. Схоже, мати прикрила її собою під час вибуху. Кров на тілі дівчинки була переважно саме її.

Позаду до мене підійшли похмура охорона й стривожений Астар.

— Перевезіть її в безпечне місце. Перша допомога надана, але мене непокоїть психічний стан дитини. Нехай її огляне лікар. Прослідкуйте, щоб її знайшли родичі! — звичні холодні й чіткі накази виходили з моїх вуст.

Я передала сплячу дитину одному з охоронців і, дочекавшись кивка у відповідь, рушила до наступного важкопораненого.

Обличчя змінювали одне одного. Ті, хто потрапляв мені в руки, виживали, але я розуміла, що допомогти всім не встигну. Час був моїм найзапеклішим ворогом. Я поспішала, як могла. Не затримувалась на одному пацієнті, а, стабілізувавши стан, надавши першу допомогу, переходила до іншого. 

За кілька хвилин рятувальна група дісталася нашої вулиці. Почали вивозити постраждалих на швидкісних рятувальних карах. Працювати стало значно легше. Ніхто мені не заважав, навпаки — намагалися допомогти. Охорона розбирала завали, підіймала й знаходила поранених. Надавала домедичну допомогу всюди, де могла.

Через деякий час мій сектор був очищений. Втомлено сперлася на перевернутий фургон з морозивом, намагаючись перевести подих. Астар та охорона розташувалися по боках. Я занадто часто зверталася до сили Прядача — голова розколювалася від болю. Відчула, як по губі потекло щось тепле. Прекрасно, ще й кров пішла. Коршун, голова нашої охоронної групи, простягнув вологу тканину, змочену цілющим настоєм. Вдячно кивнувши, зупинила кров і витерла ще одним шматком обличчя та руки. Напевно, виглядала я зараз наче з фільмів жахів…

Кілька хвилин у відносній тиші, і комунікатор завібрував. Знову Едвін. На початку він вже зв’язувався зі мною. Чоловік затримався на роботі й не встиг вийти з будівлі, тому зовсім не постраждав, але за нас злякався.