Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

Їй треба було у місто. Трохи розмов — і він зробить усе, що вона попросить.

— Зараз попитаю у секретаря, чи є в моєму розкладі вільний час, — жартівливо сказала вона.

Френсіс усміхнувся:

— То зустрінемося в бібліотеці? Скажімо, за годину.

— Домовились.

Похід у бібліотеку підбадьорив Ноемі та її соціально-активну натуру, бо був майже як вихід у світ. Для такої події обрала сукню в горошок із квадратним комірцем, а зверху накинула болеро. До нього пасували б білі рукавички, але вона їх не знайшла. Втім, ця страшна помилка з її боку навряд чи потрапить у світську хроніку.

Розчісуючи волосся, думала про те, чим займаються зараз у місті. Безперечно, брат досі лежить зі зламаною ногою і поводиться як мала дитина, Роберта, як завжди, практикує психоаналіз на друзях, а Уґо Дуарте — в цьому вона не мала сумніву — вже знайшов собі нову дівчину, яку водить на концерти й танці. Остання думка боляче кольнула, бо ж, нíде правди діти, Уґо гарно танцює і з нього хороший компаньйон на світські раути.

Спускаючись сходами, усміхнулася на думку про те, як могла б виглядати вечірка в цьому домі. Ясна річ, ніякої музики. Танцювати довелося б у тиші, а всі гості були б одягнені в сіре і чорне, як на похороні.

Стіни коридору, що вів до бібліотеки, були завішені не картинами, як на другому поверсі, а знімками родини Дойлів. Утім, розгледіти їх як слід усе одно було годі, адже скрізь панував напівморок. Аби хоч щось побачити, треба підсвічувати собі ліхтариком або свічкою. Задумавшись на мить, Ноемі пройшла через бібліотеку в кабінет і розсунула штори. Світло просочилося крізь відчинені двері і впало на стіну, дозволивши їй нарешті розгледіти світлини.

Подивилася на чужі обличчя, котрі однаково здавалися знайомими, адже всі були схожі на Флоренс, Вірджила і Френсіса. Упізнала Алісу, що сиділа у такій же позі, як на портреті над каміном у спальні Говарда Дойла. Був там і сам Говард — молодий, без жодної зморшки.

Там була також білява жінка з високою зачіскою, що сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася на Ноемі великими очима. На вигляд була її ровесницею. Щось у її обличчі — міцно стиснуті уста, меланхолійно-скорботний вираз — змусило Ноемі придивитися ближче і провести по знімку пальцями.

— Сподіваюся, тобі не довелося довго чекати, — сказав Френсіс, наближаючись до неї, з дерев’яним ящиком під одною пахвою і книжкою під іншою.

— Зовсім ні, — відповіла Ноемі. — Хто ця жінка на фото?

Подивившись на знімок, який вона розглядала, Френсіс прочистив горло:

— Це… була моя кузина Рут.

— Я про неї чула.

Ноемі не знала, як виглядає обличчя справжнього вбивці, адже ніколи не гортала газет у пошуках історій про злочини. Пригадала слова Вірджила про те, що обличчя злочинців видають їхню натуру. Однак жінка на фото зовсім не скидалася на вбивцю, скоріше була чимось незадоволена.

— Що ти чула? — спитав Френсіс.

— Що вона вбила кількох людей, а тоді — себе.

Ноемі випросталася і повернулася до нього. З незворушним виразом обличчя Френсіс поставив ящик на підлогу.

— А це її кузен Майкл, — показав він на знімок молодого чоловіка, що стояв, виструнчившись. На грудях у нього виблискував ланцюжок годинника, волосся акуратно зачесане, в лівиці — пара рукавичок, очі майже безбарвні на чорно-білому фото.

Френсіс показав на знімок Аліси, схожої на Аґнесу:

— Її мати.

Його рука перейшла до зображення жінки зі світлим волоссям, зібраним у високу зачіску, а тоді — до чоловіка у темному піджаку:

— Дороті та Ліланд, мої бабуся й дідусь.

Він затих. Додати було нíчого, літанію[10] по померлих — завершено. Майкл і Аліса, Дороті та Ліланд, Рут — усі вони спочивали у пишному мавзолеї, а їхні домовини збирали на собі пил і павутину. Думка про вечірку без музики, з гостями у чорних костюмах тепер здавалася до болю влучною.

— Чому вона це зробила?

— Це сталося ще до мого народження, — швидко відказав Френсіс, відвертаючи обличчя.

— Але ж тобі мусили щось розповідати, має ж бути…

— Кажу тобі, тоді я ще не народився. Хтозна? Цей будинок кого завгодно зведе з розуму, — сердито бурк­нув він.

Серед тихого коридору з вицвілими шпалерами його голос прозвучав дуже гучно. Відбився від стін, набрав сили і повернувся до них, обдираючи шкіру своєю шкарубкістю. Такий акустичний ефект налякав Ноемі і вразив навіть Френсіса. Він втиснув голову у плечі, зіщулився, ніби намагаючись зменшитись.

— Вибач, — сказав він. — Не слід було підвищувати голос: коридори тут дуже лункі. Та й повівся я грубо.

— Ні, це я повелася нечемно. Я розумію, тобі не хочеться говорити про такі речі.

— Можливо, розповім тобі іншим разом.

Його голос звучав оксамитово м’яко — зовсім як тиша, що огортала їх. Ноемі подумала, чи постріли з рушниці гриміли в цьому домі так само, як допіру прогримів його голос — чи лишили по собі таке саме розкотисте відлуння, за яким настала м’яка тиша.

«Годі уявляти собі всяку дурню, — подумала Ноемі. — Не дивно, що тобі сниться всіляка чортівня».

— Так. То що там із відбитками? — спитала вона, щоб розігнати похмурі думки.

Вони зайшли в бібліотеку, і Френсіс виклав на стіл свої скарби: папірці з коричневими, чорними і пурпуровими плямами. Вони нагадали їй про плями Роршаха, які показувала їй Роберта — подруга, що вивчала Юнга. Однак ці були точніші й не трактувалися суб’єктивно. Ці відбитки ніби розповідали історію, чітку, як записану.

Показав він їй і засушені рослини, які турботливо зберігав між сторінками книжки. Папороті, троянди, маргаритки — висушені, підписані охайним почерком, від якого Ноемі стало соромно за власні закарлючки. Подумала: настоятельці б сподобався акуратний і організований Френсіс.

Про це йому й сказала, розповівши, як черниці з інтернату бігали б навколо нього.

— В мене завжди була біда з «Я вірю в Духа святого», — сказала вона. — Ніяк не могла запам’ятати всі його прояви. Пам’ятаю голубку, хмарину і святу воду, а далі постійно забуваю.

— Вогонь, що змінює все, чого торкається, — допоміг їй Френсіс.

— Кажу ж, ти б черницям сподобався.

— Я певен, тебе вони також любили.

— Ні. Усі тільки кажуть, що я їм подобаюсь, але то лише слова. Ніхто не наважиться заявити, що ненавидить Ноемі Табоаду. Сказати це, пожовуючи канапки на вечірці, дуже грубо. Про таке говорять у фоє.

— То так ти проводиш весь час на вечірках у Мехіко: думаєш про те, що тебе не люблять?

— А ще я весь час п’ю добре шампанське, любий мій, — відказала вона.

— Авжеж, —