Ньюбі Райтер - Казки навиворіт, Ньюбі Райтер

- Це ще навіщо?

- Вимиєте хоч бруд з тіла! Хто ж Вас за маркіза прийме…? - запитав Гаврик, а подумки додав: “...з такою мармизою!” 

- Так я ж плавати не вмію! - запротестував той.

“На те і розраховую!” - подумав пес, але вголос мовив: 

- Вас королівські слуги врятують! Не переживайте! Буде таке собі миле знайомство!

Юнак почухав потилицю, а потім все ж зняв з себе всю одежу, залишився в чому мати народила, і в такому вигляді почав заходити у озеро.

Гаврик не став дивитися на це неподобство і побіг до королівського кортежу, щоб завернути його в інший бік і не дати врятувати свого недолугого хазяїна, та не встиг. Щойно він побачив карету, як десь позаду почувся такий пронизливий крик, що проігнорувати його міг би лише глухий.

З віконця карети показалося миле личко Принцеси.

- Хутчіше! - скомандувала вона. - Там якійсь людині потрібна допомога!

Кортеж промчався повз, навіть не помітивши пса у кросівках.

- Так, цей план не спрацював! Що ж далі робити? Дати Принцесі занапастити своє життя з цим горе-маркізом чи тікати самому світ за очі? - спитав він сам себе у розпачі. Аж раптом його увагу привернув замок на горі. Там жив лютий Людожер і ніхто з місцевих і близько не насмілювався до нього наближатися.

- Це мій шанс! - зрадів Гаврик. - Треба лише спрямувати королівську карету до замку.

Він хутчіше побіг до озера, де вже витягували “нещасного пограбованого і ледь не потонулого вельможу”. Той вже представлявся маркізом Карабасом, чим неабияк приємно здивував королівських осіб. Нарешті вони познайомилися зі своїм таємним благодійником!

Однак, пес не став чекати, щоб почути усі побрехеньки свого хазяїна, й попрямував далі. Він попросив селян, що працювали на полях поблизу замка, говорити, що ці землі належать не Людожеру, а маркізу Карабасу.

- Навіщо туристів лякати? - обґрунтовував так він свою брехню і люди з ним погоджувалися.

Сам пес повернувся до хазяїна і прошепотів йому подальший маршрут.

- Їдете зараз полями, а потім до того замку, - показуючи лапою на гору, говорив він.

- Так там же Людожер живе! - запротестував юнак.

- А от і ні! Я про все попіклувався! - завірив Гаврик і його господар, повіривши, задоволено посміхнувся.

Тож коли королівський кортеж взяв курс на “маєток маркіза”, все пішло за планом. Селяни, яких питали, чиї це все володіння, гуртом відповідали: “Маркіза Карабаса!” Юнак лише кивав головою та підморгував своєму вірному слузі.

Нарешті вони дісталися до замку Людожера.

- Скажіть, щоб Принцеса з батьком почекали тут хвилинок п’ять, а ми з Вами підготуємо все для їхнього приходу, - прошепотів Гаврик.

- Його Величність, - мовив “маркіз” гордовито до королівських осіб. - Зачекайте трішки, я переконаюся, що все готове до урочистостей з нагоди Вашого візиту!

Ті погодилися, а юнак разом зі своїм псом у кросівках почимчикували всередину. Щойно вони зайшли до замку, до них вийшов Людожер, який почув голоси ще знадвору. 

- О, це що за обід до мене завітав? - мовив він до незнайомців.

- Йой, - аж присів від страху юнак. - Ми перепрошуємо! Просто з моїм псом не в ті двері зайшли!

- Яким псом? - повів бровою Людожер.

“Маркіз” обернувся, але його слугу вже як вода змила. Гаврику, завдяки його кросівкам, вдалося непомітно втекти ще до того, як його помітив власник замку.

- Та вже ніяким… - зітхнув юнак. Перехитрив його все-таки пес…

- Ну то що ж з тобою робитимемо, бідося? - запитав насмішкувато Людожер.

- Не їжте мене, я Вам в пригоді стану, - почав скиглити “Карабас”.

- Будеш мені слугою??

- Буду, буду! Тільки скажіть, що треба - все робитиму!

- Добре, залишайся… Але як розгніваєш мене - бути тобі моїм обідом… Чи вечерею!

Так юнакові належало самому пізнати, як це бути чужим слугою. Він і про Принцесу з переляку забув. І недарма, адже королівський кортеж вирішив здиміти в ту ж секунду, коли король побачив в одному з вікон справжнього власника замку.

А що ж Гаврик? Утік собі у ліс! Здобиччю йому тепер ділитися непотрібно було, тож зажив він щасливо без хазяїна.

От і казочці кінець, а хто прочитав і натисне вподобайку - молодець!