Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

третю? Щоправда, сільська бундючність в отої третьої часом діяла їй, Кете, на нерви. Та сувора красуня дивилася на все й на всіх, крім самої себе, спогорда і зрештою продала себе досить дорого.

Тольм поглядав насторожено, майже холодно. Йому було вочевидь прикро бачити в Бляйбля сльози. Такого рішучого вигляду Тольм не мав іще ніколи.

— Гаразд,— спокійно мовив він.— Отже, оголошуйте мене хворим, решту придумуйте теж самі. А ми його тітку витримаємо? Тільки ми вдвох і гробарі?

— І без священика?

— Авжеж. Беверло не захотів би, щоб був священик, і це, гадаю, слід поважати. Уявляєте: гетцігратський пастор на похороні Беверло! — Бляйбль засміявся.— Та він же з переляку дуба б урізав! Ні. Але Кете може проказати молитву — Беверло проти цього не заперечував би. А може, з'явиться ще або подзвонить Вероніка... Я певен, Корчеде зрозумів би мене.

Тридцять три роки, думала вона. І хоч би слово розумне сказали один одному... Жодного! Тільки весь час оці кепкування, спроби позалицятись та ще — як же це в них називається? — ага, компроміси! А долар знов девальвував, а ціни на золото підскочили, бо десь, бачте, стався переворот. Вона навіть не знає, хто кого скинув, просто мимохідь прочитала про це в економічному відділі «Блетхена». Долар, написано там, девальвує, а ціна на золото впаде тоді, коли хтось знову влаштує переворот і когось скине — байдуже кого.

— Залишайся на вечерю,— сказала вона.— А як хочеш, то можеш у нас, звичайно, й заночувати. Твоя кімната вже вільна. Кульгреве розпорядився, щоб там дали лад.

— Ні-ні,— відповів Бляйбль.— Дякую, не треба. Вам же навіть невтямки, що ви цим закрутили таку веремію і сплутали всі карти! Тепер добра сотня поліцейських зостанеться без відпустки й без вихідних, Штабскі й Дольмер — без Сну, а Гольцпуке проклинатиме все на світі — в Горнаукені у нього тепер роботи та й роботи. Це божевілля, Тольме. Те, що ти задумав,— цілковите божевілля. Я не можу тебе переконати. І тебе, Кете. А ти його?

— Ні. Ти приїхав саме для цього чи через те, що... що нарешті вибрався зі свого підвалу?

— Я приїхав, щоб побачити вас і поговорити з вами. Ми ж про це домовлялися ще до того, як... Ти ж бо сама знаєш. Але Штабскі з Дольмером дуже просили мене скористатися з нагоди... Ти просто не уявляєш собі... Це божевілля, Тольме! Навіть якщо адміністрація кладовища триматиме язика на припоні і гробарі теж... Сто поліцейських язика на припоні не втримають!..

— Ти мене не так зрозумів. Я не маю наміру ані робити з цього таємницю, ані зумисне це розголошувати. Я просто піду собі на похорон. Я хочу, щоб хлопець повернувся в землю, з якої він вийшов. З якої, зрештою, вийшов і я. Оце й усе. Ніяких особливих намірів. Ні того, ні того. Я знаю, Корчеде написав листа, щоб я його прочитав і, може, скористався ним. Я шаную пам'ять про нього і його волю, хоч до Горнаукена й не поїду. Хоч би там що, а ми знали Генріха, ще коли він був хлопчиком, а потім і юнаком... Ні, ти не переконаєш мене. А тебе, Кете?

— Ні. Якби можна було, я б сказала так: мене тим більше. Я пішла б на похорон і без тебе. Але краще з тобою.

— Люди тебе не зрозуміють. Аж ніяк. Хотітимуть вони цього чи ні. Через три дні після обрання... А якби ти все ж таки дістав того листа, це тебе переконало б?

— Може, він у тебе в кишені?

— Не будь таким злюкою! Ні, листа в мене немає, я його й не бачив. Я тільки намагаюся знайти раду. Ти — в Горнаукен, Кете — в Гетціграт... Задля вас, повірте, тільки задля вас. Пишні похорони мені не потрібні, так само, як і вам.

— Пізно вже, Бляйбле, надто пізно. Лист однаково належить мені, і навіть якщо я його одержу... Я вже все вирішив...

— Але ж прийти на похорон у Горнаукені — це твій обов'язок...

— Я до своїх обов'язків ставлюся недбало і тому ризикую, як ти сказав, своєю головою... Облишмо це, Бляйбле, давай разом повечеряємо, вип'ємо. Відсвяткуємо наш з тобою вихід із підвалу. Я знаю, мене оголосять ні на що не спроможним старцем. Ну й нехай. Я сам допоможу вам спровадити мене на пенсію. Пустіть уже нарешті в це крісло Амплангера! Я радий, що ти приїхав, побудь іще трохи. Може, в щось пограємо? Я б не проти...

— Ні, дякую, мені пора йти. Треба ще побалакати з Гільдою. Я маю до неї прохання. Кете, ти не замовиш їй про мене добре словечко?

— Я могла б замовити, але не замовлю. Тобі це не допоможе, а Гільді тільки завдасть болю. Кінець кінцем ти повинен зрозуміти: вона має вирішувати це сама. І ти теж сам. Потім, коли ви дійдете згоди,— замовлю, а поки що ні. Ти до нас іще приїдеш? Я маю на увазі, після похорону.

— Як ти можеш у цьому сумніватись?! Невже ти справді сумніваєшся?

— Тепер уже ні. Не сумніваюсь. Тільки не треба нас більше переконувати.

— Мені дуже хотілося...

На