Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

Хоч який скромний та простенький був гардероб Флоренс проти того, що готувався для останнього весілля, в якому вона брала участь, а проте, щоб довести його до ладу, треба було добряче докласти рук, і Сюзанна Ніппер цілі дні працювала поруч Флоренс, із ревністю п’ятдесяти кравчих нараз. Перелік тих дивовижних речей, які мали б бути капітановим вкладом у цю частину посагу, якби йому дозволено цей вклад зробити, а саме: рожевих парасольок, кольорових шовкових панчіх, синіх черевичків та інших предметів, конче потрібних на кораблі,- зайняв би чимало місця в загальному списку. Однак за допомогою різних облудних маневрів капітана вмовили-таки обмежити його дарунки скринькою для рукоділля та несесером, найбільших, які тільки можна було купити, розмірів. Півтора чи два тижні по тому капітан переважно провів у кріслі, споглядаючи ці коштовності й розриваючись між почуттям крайнього захоплення ними і побоюванням, що вони не досить розкішні, причому неодноразово зривався й зникав, щоб придбати якусь фантастичну дрібничку, конче необхідну для довершення цілості. Та наймайстерніший штрих поклав він тоді, коли одного ранку зник з обома скриньками, щоб на мідяних сердечках, врізаних в обидва віка, вирізьбити два слова: «Флоренс Гей». Після цього він у маленькій вітальні викурив поспіль чотири люльки, і коли десь через стільки ж годин його там побачили, він усе ще хихотів від захвату.

Уолтер цілий день проводив у справах поза домом, але щоранку заходив побачитися з Флоренс і вечір завжди проводив із нею. Флоренс не покидала свого піддашшя - лише перед його приходом тихенько сходила вниз і чекала на нього або, спираючись на міцну руку, що гордо повивала її плечі, проводжала його до дверей і часом визирала на вулицю. О, щасливі часи! О, спочинок для заблуканого серця! О, глибока, невичерпна, могутня криниця кохання, в якій так багато втопилося!

Жахливий знак на її грудях не зійшов ще й досі. Він повставав проти батька з кожним подихом, що зводив їй груди, він лягав поміж нею й коханим, коли той пригортав її до свого серця. Та вона забула про той знак, його серце билося для неї, її серце тьохкало для нього, і в цім битті потопали всі інші немилі звуки, забувалися всі- інші нечулі, холодні серця. Вона була тендітна та крихкотіла, але сила любові, що жила в ній, здатна була творити й творила світ, де вона знаходила притулок і спокій і де губився образ батька.

Як часто, смерком ховаючись під захист руки, що з такою гордістю та любов’ю її пригортала, згадувала вона розкішний дім, давні дні і, щулячись від спогаду, ще тісніше тулилась до коханого! Як часто, згадавши ніч, коли у батьковій кімнаті побачила той незабутній погляд, вона зводила очі на обличчя, яке так ніжно й так серйозно дивилось на неї, і, щаслива, плакала в своїм захистку! Що більше горнулась вона до нього, то частіше ввижалося їй дороге померле дитя. Але й батька свого Флоренс бачила тільки таким, яким був він того вечора, коли спав, а вона його поцілувала,- уява її ніколи не сягала пізніших часів.

- Уолтере, любий,- сказала Флоренс одного вечора,- знаєш, про що я думала сьогодні?

- Про те, як летить час, і як уже невдовзі ми будемо на морі,- так, серце?

- Ні, не про те, хоч думала й про те. Я думала, яким тягарем я для тебе буду.

- Безцінним, святим тягарем, моє серденько! Про це й я деколи думаю.

- Ти смієшся, Уолтере. Я знаю, що ти далеко більше думаєш над цим, ніж я. А я маю на увазі витрати.

- Витрати, серце?

- Грошові витрати, любий. Всі ці приготування, якими займаємося ми з Сюзанною... Я за свої гроші мало що купила. Ти й так був бідний, а тепер через мене ще більше збіднієш, Уолтере!

- Зате як збагатію, Флоренс!

Флоренс засміялася й похитала головою.

- До того ж,- сказав Уолтер,- давним-давно, ще перед моїм од’їздом, хтось подарував мені гаманчик, голубко моя, і там були гроші.

- А! - журливо всміхнулася Флоренс.- Скільки їх там було! Обмаль. Обмаль, Уолтере. Тільки ти не думай,- вона поклала йому на плече легеньку долоню і заглянула в вічі,- ніби я жалкую, що стала тобі отим тягарем. Ні, коханий мій, я радію з цього. І нізащо в світі не хотіла б, щоб було інакше!

- І я теж, люба Флоренс, вір мені.

- Вірю. Тільки ж ти не можеш відчути того, що я почуваю. Я так пишаюся тобою! Мені так радісно думати, що люди, говорячи про тебе, не зможуть не сказати, що ти одружився з бідною дівчиною, якої всі зреклися, яка прибилася сюди, не маючи ні дому, ні друзів, нічого,- нічогісінько! О Уолтере! якби я й могла принести тобі мільйони, я все одно не була б така щаслива, як тепер!

- А ти сама, люба моя? Хіба ж ти сама нічого не варта?

- Нічого, Уолтере. Я всього лиш твоя дружина.- Легка рука оповила його шию, а голос бринів щораз ближче... зовсім близенько: - Тепер усе, що моє,- твоє. Всі надії мої - це ти. Все, що дороге мені,- це ти.

Ох, недаремно ж цього вечора містер Тутс покидав маленьке товариство: двічі, щоб звірити свого годинника з дзигарем на Королівській біржі, раз, щоб збігати на побачення з одним банкіром, про яке ледь не забув, і ще раз - щоб прогулятися до Олдгейтської помпи та назад.

Та ще до того як він вирушив на ці екскурсії,- власне, ще перед його приходом і перед тим, як принесено свічки, Уолтер сказав:

- Флоренс, кохана, наш корабель вже майже скінчили вантажити, і, можливо, якраз у день нашого шлюбу він рушить униз, по ріці. Чи не поїхати нам того ж таки ранку до Кента, і десь за тиждень сісти на нього в Грейвсенді?

- Як хочеш, Уолтере. Я скрізь буду щаслива. Тільки...

- Що, життя моє?

- Весілля, сам знаєш, у нас, як такого, не буде, то й одягнені будем звичайно, як усі. Якщо ми від’їжджатимем того ж таки дня, то ти... ти не проведеш мене в одне місце, Уолтере... раненько, перед вінчанням?

Уолтер, схоже, зрозумів її одразу,- як і