Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

— Жінки увечері — в театрі, в ресторані — прикривають зверху тільки те, що неістотне; точніше, весь їх одяг — це дві вузькі смужки матерії, на яких тримається коротенька спідниця. Весь шик у відкритих ногах, — у парижанок вони прекрасні. При чому тут нижня білизна? Для чогось же ми терпіли нестатки в окопах, чорт візьми! Але все це дрібниці. Париж сьогодні — це місто-переможець. Він похмурий, він погано заметений, але весь пронизаний тривожними і двозначними розмовами. Париж виграв світову війну, він готується виграти світову контрреволюцію.

Троє за столом тихо сказали: «Браво!» Четвертий утримався, бо був заклопотаний скачуванням хлібної кульки. П’ятий з невиразною усмішкою непевно здвигнув плечем.

— Париж сьогодні — це лігво розлюченого тигра. Клемансо прагне помсти: раніш, ніж буде підписаний мир, — а це станеться ще не скоро, — Німеччина зазнає всіх страхіть голодної блокади. У неї назавжди вирвуть зуби й обріжуть пазури. В одній приватній розмові Клемансо сказав: «Я вб’ю у німців саму надію стати чимось інакшим, крім заштатної країни. Гороху та картоплі у них вистачить, щоб не вмерти з голоду». Але, панове, п’ятдесят років тому Клемансо, крім приниження від сорому під Седаном, зазнав приниження від жаху перед Паризькою комуною. Одного разу на сніданку журналістів він поринув у спогади і розказав про своє враження, коли на Вандомському майдані побачив уламки колони великого імператора, зваленої комунарами з допомогою безлічі канатів і лебідок: «Я був вражений не самим фактом руйнування, а ідеєю, яка запалила французьких робітників зробити це. На цивілізацію насувається смертельна небезпека, її можна віддалити, але вона прийде, і прийде в той день, коли в руки народові дадуть зброю. Це буде день нашого реваншу за Седан, день, коли нам доведеться битися на два фронти…» Панове, Клемансо мав рацію: в Париж повертаються демобілізовані. Вони переступили через страхіття Вердена і Сомми, і будувати барикади та битися на вулицях для них лише розвага. По всіх шинках, збираючи коло стойки слухачів, вони кричать, що їх обдурили: ті, хто бився, дістали нашивки, хрести і протези, а ті, за кого вони бились, загребли в кишені мільярди чистими грошиками… З крикунами цокаються буржуа, розорені інфляцією. Паризькі передмістя схвильовані. Заводи спинені. Війська паризького гарнізону загадкові. В Німеччині — хаос революції, соціал-демократи ледве стримують її натиск. Угорщина не сьогодні-завтра оголосить Ради… Англія б’ється в паралічі страйків, — уряд Ллойд Джорджа старається лише лавірувати між рифами. Погляди всіх звернені на Клемансо. Він один розуміє, що смертельного удару всій європейській революції має бути завдано у вас, в Москві: італійські рибаки, коли витягають з сіті восьминога, перегризають йому зубами повітряний мішок, — щупальці його з страшними присосками повисають безсило.

За столом куйовдили волосся, знімали запітнілі окуляри. Коли Жіро спинився, щоб відкусити кінчик нової сигари, навперебій почали запитувати:

— Скільки французьких дивізій послано в Одесу?

— Французи мають намір наступати в глиб країни?

— В Парижі відомі останні невдачі красновського наступу на Царицин? Краснову буде допомога?

— Чи поділені вже сфери впливу в Росії? Зокрема, хто має намір серйозно допомагати Добровольчій армії?

Жіро повільно випустив сизий димок:

— Панове, ви питаєте мене, ніби я — Клемансо. Я — журналіст. Російським питанням зацікавились деякі газети, мене послали до вас. Питання про безпосередню допомогу військами ускладнюється. Ллойд Джордж не хоче дратувати гусей. Якщо він пошле в Новоросійськ хоч би два батальйони англійської піхоти, він втратить на додаткових виборах у парламент дві дюжини голосів. Мої останні відомості такі: Ллойд Джордж примчав у Париж на літаку, віддаючи перевагу цьому способу пересування перед можливістю злетіти в повітря, бо через шторми ЛаМанш знову повний блукаючих мін, і — це було днями — в Раді десяти висловив такі думки: сподіванка на швидке падіння більшовицького уряду не здійснилась, є відомості, що зараз більшовики сильніші, ніж будь-коли, а вплив їх на народ посилився; що навіть селяни стають на бік більшовиків. Беручи до уваги, що більшовицька Росія увійшла в свої природні кордони часів Московсько-Суздальського царства п’ятнадцятого століття і не являє ні для кого серйозної небезпеки, треба запропонувати московському урядові приїхати в Париж і стати перед Радою десяти, подібно до того, як Римська імперія скликала вождів віддалених областей, підпорядкованих Риму, з тим, іцоб ті давали їй звіт про свої дії… Ось, панове, таке становище у нас на Заході… У вас є ще які-небудь запитання?

Через кілька днів після цього сніданку (записаного професором Кологривовим в аннали) військовий комендант на доповіді у головнокомандуючого повідомив:

— Якраз навпроти готелю «Савой», ваше високопревосходительство, відкрився скупний магазин, — беруть тільки золото і брильянти, платять навіть занадто добре донськими купюрами… Маємо сумнів щодо якості грошей: надто новенькі…

— Ви завжди маєте сумнів, Віталію Віталійовичу, — сердито сказав Денікін, переглядаючи гранки воєнних зведень, — от знову нишком від мене відшмагали якогось єврея, а він, виявилось, не єврей зовсім, а орловський поміщик… Серед орловських трапляються брюнети, навіть схожі на циган… Ех, ви!..

— Винуват, затемнення найшло, ваше високопревосходительство… Так от, про магазин, — патент на нього взятий катеринославським спекулянтом Папрікакі, а ми вияснили, що справжній хазяїн, який вклав у скупне підприємство капітал сумнівної якості (тут комендант нахилився, наскільки дозволяла йому огрядність), — француз, Петрб Петрович Жіро…

Денікін кинув на стіл гранки:

— Слухайте, полковнику, ви мені тут через якісь там дрібниці, через якісь там ланцюжки, перстеньки хочете зіпсувати відносини з Францією! Що ви там ще натворили з цим магазином?

— Запечатав касу…

— Ідіть, негайно все розпечатати і попросити пробачення… І щоб…

— Слухаю…

Комендант навшпиньках виніс за двері свій живіт. Головнокомандуючий довго ще стукотів пальцями по воєнних зведеннях, сиві вуси його здригалися.

— Шахрайський народ! — сказав він, незрозуміло до кого відносячи це — до своїх чи до французів…

Нове розчарування ждало Вадима Петровича на хуторі Прохолодному. Двір, де жила Катя