Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

річ, як рефлекс доброти (скільки молоденьких солдатиків вона бачила від 42-го?), який час від часу, також поза Нулем, не згасає… Бодін кидає поглядом у кінець столу, не звертаючи уваги на корпоративні зуби і відполіровані нігті, важкі столові прибори з монограмами, і допіру зауважує камінну яму для барбекю із двома чавунними рожнами з ручками для обертання. Челядь у довоєнних лівреях клопочеться, шарами укладаючи папірці (здебільшого старі директиви ВГСЕС), тріски на розпал, четвертовані соснові поліна та вугілля — соковиті, чорні з переливом шматки завбільшки з кулак, через такі колись береги каналів встеляли тіла, раніше, під час Інфляції, коли це вважалося смертельно дорогим задоволенням, тільки уявіть собі… Край ями Юстус намагається запалити якийсь віхоть, Ґретхен обережно поливає дрова казенним диметилбензолом із доків, а матрос Бодін бачить голову Роджера, яку чотири чи шість рук тримають догори дриґом, безгубий рот, широкі ясна білі, наче кістка, одна зі служниць у класичному атласі-з-мереживом, розбишакувата молоденька служниця, потриматись би за таку, чистить Роджерові зуби американською пастою, ретельно знімає плями нікотину і зубний камінь. Роджерові очі сповнені такого болю і благання… Навколо перешіптуються гості.

— Так здорово, Штефан навіть про свинячу голову не забув!

— Ну, я не голови чекаю, щоб зуби встромити… — смішки, сопіння, а це що за блакитні вузькі штани, геть подерті… і що за плями на піджаку, що це червоніє на рожні, запікаючись жирною полудою, крутиться, чиє це обличчя от-от обернеться, та це ж… —

— Кетчупу, кетчупу нема, — щетинистий блакитний піджак гарячково порається біля таць і карафок, — здається, тут нема… ну що за паскудство, гадство, Родже, — волає повз сім неприязних облич, — гей, братухо, біля тебе кетчуп є?

Кетчуп — це кодове слово, починаємо…

— Дивно, — відповідає Роджер, який виразно бачить біля ями те саме, — саме хотів у тебе поцікавитися!

Дурнувато один до одного всміхаються, і для протоколу згадаємо, що аури у них — зелені. Серйозно. Від самісінької штормової зими 42-го та конвою в Північній Атлантиці, по палубі з кутка в куток перекочується кілька тонн 5-дюймових снарядів, праворуч і ліворуч німецька вовча зграя невидимо вибиває корабель за кораблем, по тривозі у гарматній башті 51 слухаєш, як Татко Ход розповідає анекдоти про катастрофи, правда, страшенно смішні, вся гарматна обслуга істерично хапається за животи, натужно ковтає повітря — ще аж відтоді Бодін не бачив смерті так зблизька.

— Наче нічого так, правда? — гукає він. — Добряча їжа! — Розмови майже стихли, із ввічливою цікавістю повертаються обличчя. У ямі спалахує полум’я, але не те, що «чуттєве», інакше б одразу виявило присутність бригадира Пудинга. Завдяки люб’язності Керрола Евентира нині він один із учасників Спротиву. Люб’язності, аякже. Сеанси з Пудингом нестерпні щонайменше настільки ж, як і колишні Щотижневі Брифінги у «Білій візитації». Тепер Пудинг пащекує ще більше, ніж за життя, страждальці вже скиглять: «Хоч колись ми його здихаємося?» Але саме через пристрасть Пудинга до кулінарних розіграшів і була задумана ця гидомирна стратагема.

— Я навіть не знаю, — Роджер старанно легковажний, — щось не бачу у меню супу зі слизом…

— Таки-так, а я б не відмовився від пудингу із послідом. Є тут таке, як гадаєш?

— Та ні, але, може, є суфле з мокротиння! — кричить Роджер, — із… менструальним мармеладом!

— А я вже поклав око на суфле зі смеґмою! — повідомляє Бодін. — Тоді, може, запіканку із згустків крові?

— Ну, знаєте… — буркоче трохи далі за столом голос, що належить незрозуміло якій статі.

— Ми б скалапуцяли трохи ліпші страви, — Роджер вимахує меню. — Розпочнімо із плаценти для апетиту, ще, може, маленьких таких, гарненьких струпних сандвічів, струпи обріжемо, безперечно… або спробуємо галети зі шмарклів! М-м-м, так, гайморитним майонезом намастимо? А зверху соковитий шматочок сім’яної сосиски…

— О, це діло, — каже командо Конні. — Треба, щоб алітерація. Наприклад… е-е-е… вареники з відрижкою?

— Але ж ми готуємо перші страви, малий, — каже незворушний матрос Бодін, — тому пропоную канцерогенне консоме або, скажімо, блювотний бульйон.

— Розсольник з ригачки, — каже Конні.

— Годиться.

— Салат із сальмонели, — запропонував Роджер, — з маленькими жвавенькими червоними квадратиками заливного викидня під присипкою з лупи.

Чути, як хтось чемно душиться носовичком, регіональний менеджер ІХТ з продажів поспіхом вибігає, вивергаючи довгий серпик бежевої блювоти, що плюскає на паркет. Вздовж усього столу обличчя ховаються у серветках, прибори відкладені, срібло дзенькає по білих полях, знову розгублена нерішучість, та сама, що в конторі Клайва Моссмуна…

А ми йдемо далі — бздливий борщ (додані в нього умілою рукою бульки задньопрохідного газу поступово спливають у густій сирній в’язкості, нямнямням), наривні налисники, венеричні вареники у слинному соусі…

Казу стихають.

— Варикозні вафлі! — вигукує Ґустав.

— Обригальні оладки із сечокислим сиропом, — додає Андре Омнопон, Ґустав знову починає грати, а Зовнішні Голоси тим часом розгублено змовкають.

— І намастіть кишковим конфітюром, — бурмоче віолончеліст, який не проти побавитися.

— Гемороїдальний гарнір, — Конні у захваті барабанить ложкою, — бубонні бурґери!

Фрау Утґардалокі зривається на ноги, перекинувши таріль із фаршированими фігами — перепрошую, ні, це яйця з прянощами — і, трагічно схлипуючи, вибігає. Її вишукано-незворушний чоловік також підводиться й іде слідом, кинувши у бік баламутів палючий погляд з обіцянкою неминучої смерті. З-під обвислої скатертини сотається сморід блювотиння, нервові смішки вже давно перейшли у тихе матюччя.

— Вибирайте — гангренозний гуляш чи прегарна білосніжна проказова паляниця, — Бодін злегка наспівує: «про-ка-зо-ва (на третину тону нижче) паляниця», — грайливо погрожує упертим, пальцем киває, нумо, шибеники, поблюйте трохи для піжона-дженджика у зут-костюмі…

— Пліснява підлива! — кричить Роджер-Розбишака. Джесіка ридає, обвиснувши на руці свого невідступного джентльмена Джеремі, м’язи напружені, лиш хитає головою на Роджерові витівки і зникає назавжди. Відчув Роджер хоч якийсь біль, бодай на мить? Так. Певне. Ви б теж відчули. Ви навіть засумнівалися б, чи варто було все це починати, але ж час подавати лімфоїдну локшину з маслом, вона ще парує, розкласти кашу з калом та вугристу вівсянку по мисках зарюмсаного покоління майбутніх виконавчих директорів, викочувати лобкову лемішку на змережені всепалючим небом або зачерствілі від осені банкетні простори.

— Котлети з карбункулами!

— Соус сальний!

— Паразитна приправа!

У леді Мнемозини Ґлуб напад, і то настільки бурхливий, що перлове намисто рветься і торохкотить по шовковому обрусу. Їсти не хочеться нікому, вже не кажучи, що всіх нудить. Полум’я у ямі згасло, масненького сьогодні не скуштують. Сер Ганнібал Ґрант-Ґоббінетт, поміж спазмами із жовтою піною жовчі з ніздрів, погрожує винести питання на розгляд Парламенту:

— Якщо помру, обоє у «Скрабзі» згинете!

Ну…

Невпевнена, ледве чутна чечітка за дверима, Бодін вимахує гангстерським капелюхом із широкими крисами. Отак, хлопці. З гостей за столом лишилася сидіти тільки