Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

деяких місцях мусиш переходити від спікато до détaché[646], — турчить Бодін до Корпоративної Дружини чи когось подібного дорогою через усю кімнату до столу з безплатними наїдками, на якому купами накладено закуски з омарів і канапки з каплуном, — смичком ніжніше, вище, розумієте, м’якше — а тоді добра тисяча вибухів від ррр[647] до fff[648], а навпаки — лиш один, отой самий, Єдиний… — Аякже, однією з причин заборони твору, крім усього іншого, стало згубне використання падіння від fff до ррр. Доторк мандрівної звукової тіні, Бреншлюс Сонця. Вони не хочуть, щоб таке слухали зачасто, принаймні, у розумінні Гайдна (дивний недогляд у поведінці високоповажного композитора): віолончель, скрипка, альт і дискантні казу, зібрані докупи, веселяться в одній мелодії, що скидається на пісню «Подивись, як я танцюю польку» з кінофільму «Доктор Джекіл і містер Гайд», аж раптом посеред такту казу змовкають цілковито, а Зовнішні Голоси кидаються витягувати немелодію, котра, як вважає традиція, репрезентує дух Сільських Дурнів XVIII сторіччя, що грають на нижній губі. Одне до одного. І це триває 20, 40 тактів, оце недоумкувате піцикато, уже гості Круппа починають рипіти оксамитовими кріслами на зігнутих ніжках, бібугбугбібугбуг — щось не дуже скидається на Гайдна, Мутті! Представники ІХТ і «General Electric» схиляють голови, намагаючись при свічках прочитати невеличкі програмки, дбайливо, від руки написані супутницею життя Утґардалокі, фрау Утґардалокі, тож ніхто достоту не знає, як її звати (а Штефан з цього тільки користає, бо всі тримаються з нею якось трохи насторожі). Вона — білява подоба твоєї померлої матері, якби ти її побачив вбрану у карбоване золото, побачив, як щоки заокруглюються надто високо і негарно, брови надто темні, білки надто білі, а в тому, що Вони так спотворили її обличчя, відчувається якась цілковита байдужість, яка зрештою стає справжнім злом, ти б її впізнав: це і є Наллін Слотроп перед першим мартіні, її дух тут, на Круппфесті. Як і її син Тайрон, але тільки тому, що наразі — самий початок Діви — він перетворився на обскубаного альбатроса. Обскубаного, хай йому трясця, — і пошарпаного. Розпорошеного по всій Зоні. Не знати, чи його колись знову іще «знайдуть» у загальноприйнятому сенсі, тобто «достеменно впізнаним і затриманим». Саме пір’я… надлишкові або відновлювані органи, «які спокусливо хочеться уподібнити «Hydra-Phänomen[649]», якби не цілковита відсутність ворожості….» — Наташа Раум, «Ділянки невизначеності в анатомії альбатросів», «Протоколи Міжнародного Товариства Сповідників Наукового Захоплення Нозологією Альбатроса», зима 1936-го, гарний журнальчик був, тої зими з цієї нагоди вони навіть надіслали кореспондента до Іспанії, є випуски, повністю присвячені аналізу світової економіки, і всі чітко співвідносяться з питаннями Нозології Альбатроса — чи належить так званий «Нічний Хробак» до Псевдо-Ґольдштрассової Групи, а чи варто його розглядати — адже ознаки майже тотожні — як віроломніший різновид Гебдомеріазіса Моппа?

Утім, якби у Спротиві ліпше розуміли, що криється за цими поняттями, можливо, їм було б простіше роззброїти, розчлéнити і розчленувáти Людину, але вони не розуміють. Точніше кажучи, все вони розуміють, проте не приймають — сумно, але факт. Усі вони шизоїди, настільки ж нерішучі перед великими грошима, як і будь-хто з нас, і це — незаперечна істина. У голові кожного з нас є представництво Людини, її корпоративний символ — білий альбатрос, кожен місцевий представник має прикриття, відоме під іменем Его, а їхня місія у цьому світі — Лихо Лайняне. Ми чудово знаємо, що відбувається, і нічого з того не робимо. Доки їх видно, доки час від часу ми можемо бодай глянути на мішки з грошима, доки дозволяють бодай крадькома позирнути, хоча б десь-колись. Нам це потрібно. Хто-хто, а вони знають — наскільки часто, за яких обставин… Ми мусимо бачити у популярних журнальчиках розповіді про перебіг Нічного Побоїща Роджа і Бобра За Джесіку, Поки Вона Плакала У Круппових Обіймах, та ще й слину пускатимемо над розмитими фотографіями…

Роджеру, видно, якусь хвилю ввижалися задушливі вечори Термідора: поразка Спротиву, ефектні ексзаколотники, частково підозрювані, але поки що з офіційним імунітетом та оманливою любов’ю, гідні погляду з об’єктива, хай би куди пішли… приречені недорікуваті улюбленці натовпу.

Вони просто нас використають, допоможемо їм легалізуватися, хоча не надто воно їм і потрібно, для Них це лише приємна, але незначна вигода…

Точно, саме так Вони і вчинять. Теперішня поява Роджера, у не найліпший час і в далеко не найліпшому місці, отут, в осерді Опозиції, коли перше у його житті справжнє кохання тільки й хоче, що повернутися додому, щоб отримати чергову порцію сперми Джеремі, виконати денну програму — і посеред усього цього він має простісінько порушити (ой курва) дуже цікаве питання: жити йому їхньою хатньою тваринкою чи ліпше вмерти? Йому ніколи навіть на думку не спадало, що колись він цілком серйозно себе про таке питатиме. Питання заскочило його зненацька, уже не відігнати, і Роджеру насправді доведеться вирішувати, бо найближчим часом, дуже скоро, страх оселиться в його нутрощах, такий страх думкою не відженеш — доведеться вибирати між життям та смертю. І навіть трохи зачекати — це не зволікання, але рішення жити, жити на їхніх умовах…

Альт — привид, зернисто-бурштиновий, напівпрозорий, зітхає, вдихає і видихає серед інших Голосів. Рясні динамічні переходи, нечутні просування, купчення нотних взводів або приготування до переміни гучності, те, що німці називають «паузами дихання», відтак ковзання поміж фразами. Можливо, вся річ у тому, що сьогодні грають Ґустав і Андре, але перегодя слухач починає чути паузи, а не ноти, щось лоскоче вухо — так око свербить, коли вдивляєшся у розвідкарту, аж поки бомбові вирви вивертаються, перетворившись на кекси, що стирчать із бляшаних форм, а пасма гір стають ущелинами, море і суша мерехтять на блискучих стиках, — так у квартеті танцює тиша. Та-а це ще казу не вступали!

На такому музичному тлі все і має відбутися. Змову супроти Роджера плели з дрожем і запаморочливою радістю. Матрос Бодін — несподіваний бонус. Похід на вечерю перетворюється на сповнену таємних жестів і порозуміння процесію жерців. Дуже непроста трапеза, судячи з меню, переповненого relevés, poisons, entremets[650].

— А що це за «Überraschungbraten»? — цікавиться матрос Бодін у сусідки праворуч, Констанс Флямп, акули пера у бахматому хакі, гострої на язик улюблениці вояків від Іво до Сен-Ло.

— А те і є, що написано, матросику, — відповідає «командо Конні», — німецькою «печеня з сюрпризом».

— Он як, — каже Бодін. Вона ж — може, й мимохіть — повела очима — либонь, Пойнтсмене, існує на світі така