Джордж Мартін - Битва королів

Світло смолоскипа відбивалося від облупленої емалі в нього на заборолі. Шолом і латний комір імітували людську голову і плечі — закривавлені, з обідраною шкірою, з роззявленим у безмовному стражденному зойку ротом.

— Сер Родрик мав чисельну перевагу п’ять до одного. Поширена помилка. Коли старий дурень простягнув мені руку, я йому її по лікоть відтяв. А тоді показав йому своє обличчя,— чоловік обіруч зняв з голови шолом і сховав собі під лікоть.

— Смердюк! — збентежено вигукнув Теон. Звідки в слуги такі вишукані обладунки?

Чоловік зареготів.

— Той покидьок мертвий,— зробив він крок уперед.— А все дівчисько винне. Якби не забігло так далеко, його кінь не підвернув би ногу й ми мали б шанс утекти. Побачивши з гори вершників, я віддав йому свого коня. На той час я її вже попорав, і він квапився й собі на неї скочити, поки вона ще тепла. Довелося його відтягати й насильно запихати йому в руки свій одяг — телячі чоботи, оздоблений сріблом пояс, навіть мій соболиний плащ. «їдь у Стрлхфорт,— сказав я йому,— приведи допомогу. Бери мого коня, він прудкіший, і ось, вдягни каблучку, яку дав мені батько, щоб усі знали, що це тебе послав я». Він уже добре затямив, що мені зайвих питань ставити не можна. На той час як йому в спину влучила стріла, я вже вимастився в болото й одягнувся в його мотлох. Мене все одно могли повісити, та іншого виходу я не бачив,— він потер рота зворотом долоні.— А тепер, мій любий королевичу, ви обіцяли мені жінку, якщо я приведу дві сотні вояків. Що ж, я привів утричі більше, і не зелених хлопчаків і не селюків, а батькову залогу!

Теон дав слово. І зараз не міг відступитися. «Заплати йому тим тілом, а потім видно буде».

— Гараже,— гукнув він,— іди на псарню та приведи сюди Паллу для...

— Ремсі,— на пухкі вуста набігла посмішка, та безбарвні очі не усміхалися,— Ремсі Сноу, ось як називала мене моя жінка, поки я не відгриз їй пальці, та я надаю перевагу прізвищу Болтон,— його посмішка скисла.— То ти мені за службу пропонуєш дівку з псарні, отакої?

У голосі його майнуло щось таке, що Теону не сподобалося, та й не подобалося, як зневажливо поглядали на нього страхфортські вояки.

— Саме вона була обіцяна.

— Від неї собачим лайном тхне. А з мене вже смороду досить. Гадаю, натомість візьму собі ту дівку, що зараз гріє постіль тобі. Як там її кличуть? Кіра?

— Ти здурів? — розсердився Теон.— Та я тебе...

Байстрюк навідліг ляснув його в обличчя, і від гофрованої криці щелепа тріснула з нудотним хрустом. Світ потонув у червоному вирі болю.

За деякий час Теон отямився на землі. Перекотившись на живіт, він проковтнув повний рот крові. «Замкніть браму!» — хотів він крикнути, та було запізно. Страхфортські вояки зарубали Рудого Рольфа й Кенеда, а крізь браму вливалася ціла ріка кольчуг і гострої криці. У Теона дзвеніло у вухах, а навколо був справжній жах. Чорний Лорен вихопив меча, та на нього вже накинулося четверо. Альф, який вибіг з великої зали, упав, отримавши в живіт стрілу з арбалета. До Теона хотів підійти мейстер Лувін, але якийсь лицар засадив йому між лопаток списа, а тоді розвернувся, щоб ще й переїхати. Інший чоловік довго розкручував у повітрі смолоскип — і нарешті жбурнув на солом’яну стріху стайні.

— Лишіть мені Фреїв,— кричав Байстрюк, у той час як полум’я з ревінням рвонуло вгору,— а решту паліть. Паліть, паліть усе!

Останнім перед Теоновими очима промайнув Сміхун з охопленою полум’ям гривою, який, вириваючись зі стайні, дико іржав і ставав дибала.

Тиріон

Йому наснилася потріскана кам’яна стеля, сморід крові й лайна й паленого м’яса. В повітрі висів ядучий дим. Навколо стогнали та скиглили люди, і час від часу повітря розтинав болісний зойк. Коли Тиріон спробував ворухнутися, то виявив, що загидив власну постіль. Від диму сльозилися очі. «Я плачу?» Не можна, щоб це побачив батько. Він-бо Ланістер з Кичери Кастерлі. «Я — лев, і маю поводитися як лев: жити як лев і вмерти як лев». Але все так боліло! Неспроможний навіть застогнати, він, лежачи у власному гівні, заплющив очі. Неподалік хтось нудним монотонним голосом кляв богів. Дослухаючись до такого блюзнірства, Тиріон думав, чи не помирає. За деякий час кімната затьмарилася.

Він опинився за мурами міста: блукав у світі, позбавленому кольорів. У сірому небі на широких чорних крилах ширяли круки, а ворони-падальники, угледівши його, лютими хмарами злітали в небо, кидаючи свій бенкет. Усе турнірне поле було всіяне трупом. Сонце, як розжарена біла монетка, світило на сіру ріку, що омивала обгоріле кістя затонулих кораблів. З погребальних вогнищ, на яких горіли мерці, піднімалися чорні стовпи диму й гарячого білого попелу. «Моя робота,— подумав Тиріон Ланістер.— Вони загинули за моїм наказом».

Спершу в світі не було звуків, та з часом долинули голоси мертвих — тихі й жахливі. Вони плакали та стогнали, вони благали покласти край болю, вони молили про допомогу та кликали своїх матерів. Тиріон не знав матері. Йому потрібна була Шей, але її тут не було. Самотою він блукав серед сірих тіней, силкуючись пригадати...

Німотні сестри знімали з мерців обладунки та одяг. З сюрко загиблих злиняли всі яскраві кольори: вони були вбрані в біле й сіре, а засохла кров здавалася чорною. Тиріон спостерігав, як за руки й ноги піднімають їхні голі тіла й переносять до погребальних багать, де вони приєднаються до своїх товаришів. А метал і тканину вкидають у білий дерев’яний фургон, який тягнуть двоє рослявих вороних коней.

«Як багато мертвих, як багато!» Тіла їхні безвольно звисали, деякі обличчя були розслаблені, деякі — закам’янілі, а деякі — обрезклі,— невпізнанні, заледве людські. Вбрання, яке знімали з них сестри, прикрашене було чорними серцями, сірими левами, мертвими квітами, білими примарними оленями. Кіраси — пощерблені й порізані, а кольчуги — посічені, побиті, розтяті. «Навіщо я всіх їх убив?» Колись він знав відповідь на це запитання, та зараз чомусь забув.

Він хотів був запитати в однієї з німотних сестер, та коли спробував заговорити, виявив, що не має рота. Зуби затуляла гладенька цільна шкіра. Це відкриття нажахало його. Як можна жити без рота? Тиріон побіг. Місто ж недалеко. За мурами, подалі