Станіслав Лем - Кіберіада

зносили їх добре, хоча у вас зовсім не картярське обличчя, як ви, може, думаєте… Коли щось і виправдовує мене перед вами, то це добрі наміри, бо я ладен впрягтись у цю справу… Але сідаймо. Стіл ще не накрили. У нас дзвонять…

Ми знову сіли. Я відчував велике полегшення.

— Займуся цим, — спроквола промовив Барт, — хоча й не бачу великих шансів… Хотів би поцікавитися, як ви, власне, уявляли собі мою участь?

— Здається, ця справа дозволяє застосувати системний аналіз, — обережно почав я, зважуючи кожне слово. — Я не знаю вашої програми, але знайомий з кількома програмами типу GPS і думаю, що слідча має бути трохи схожою. Це загадка не стільки кримінальна, скільки пізнавальна. Комп’ютер, звичайно, не вкаже винного, але його, як невідому величину, можна спокійно усунути з рівнянь. Розв’язати цю справу — означало б створити теорію загибелі тих людей. Закони, які їх убили…

Доктор Барт дивився на мене, здавалося, зі співчуттям. Можливо, це мені лише здалося, бо він сидів якраз під світильником, і при найменшому порусі на його обличчі коливалися тіні.

— Любий друже, кажучи, що спробую, я мав на увазі роботу з людьми, а не з електронікою. У мене є чудова група інтердисциплінарних учених, кращі голови Франції, які, я певен, візьмуться за це, як хорти за лиса. А програма… Звичайно, ми її склали, і вона виявилася придатною в кількох випадках, але для такої історії, як ця, — ні, ні, — заперечив він, хитаючи головою.

— Чому?

— Дуже просто. Комп’ютер нічого не зробить без кількісних характеристик, а тут, — розвів він руками, — що нам узагальнювати? Припустімо, в Неаполі діє новий ланцюг контрабандистів наркотиків, а готель — один з їхніх розподільчих пунктів. Товар доставляють покупцям у певній сільничці замість солі. Чи не могло б час від часу статися, що сільнички в їдальні підміняли, ставлячи на іншому столі? І чи не виникла б тоді небезпека для людей, що люблять солоне? Як міг би дійти до цього комп’ютер, коли в матеріалах слідства не було й півслова про ті сільнички, наркотики, про смаки жертв?

Я глянув на нього з повагою. Як легко він брав такі гіпотези зі стелі! До нас долинув дзвінок, щораз голосніший, врешті оглушливий, тоді раптом стих і почувся жіночий голос, який вичитував дитину. Барт підвівся.

— Нам пора… Ми завжди їмо о певній годині.

На столі в їдальні горів довгий ряд рожевих свічок. Ще на сходах Барт шепнув мені, що з ними їсть його бабуся, дев’яносторічна, але цілком повноцінна з усіх поглядів особа, хіба що — трохи ексцентрична. Я зрозумів це як пересторогу нічому не дивуватися, але відповісти не встиг, бо почалося знайомство з домашніми. Окрім трьох дітей, яких я вже бачив, і пані Барт, що сиділа за столом у такому самому різьбленому кріслі, як і в кабінеті, я побачив бабусю у воістину єпископській мантії. На грудях у неї виблискував діамантиками старосвітський лорнет, а невеличкі карі очі вп’ялися в мене, мов блискучі камінці. Вона так високо й енергійно подала мені руку, що я поцілував її, хоча ніколи цього не роблю, й несподівано гучним чоловічим голосом, який наче належав іншій особі у погано дубльованому фільмі, сказала:

— Отже, ви астронавт? Я ще не бачила жодного астронавта за цим столом.

Навіть доктор здивувався. Його дружина пояснила, що про мене розповіли діти. Старенька попросила мене сісти біля неї й говорити голосно, бо вона недочуває. Біля її накриття лежав схожий на половинку бобу слуховий апарат, яким вона ніколи не користувалася.

— Будете розважати мене розмовою. Гадаю, така можливість вдруге мені не трапиться. Скажіть, коли ласка, який насправді вигляд має Земля звідти — згори? Не вірю фотографіям!

— І слушно робите, — відповів я, подаючи їй полумисок з салатом і подумки втішаючись її безцеремонністю, — жодні фото не можуть цього передати, особливо коли орбіта низька й Земля стає небом! Замість неба. Не заступає неба, а є ним. Таке створюється враження.

— Чи справді аж так гарно?

— Мені подобалося. Найбільше враження справила на мене безлюдність Землі. Ні сліду міст, доріг, портів — нічого крім океанів, материків і хмар. Зрештою, океани й материки мають більш-менш такий вигляд, як ми вчили у школі на уроках географії. Зате хмари… видалися мені найдивовижнішими, може, тому, що, власне, зовсім не схожі на хмари.

— А на що?

— Це залежить від висоти орбіти. З найбільшої відстані вони нагадують зморщену шкуру дуже старого носорога, таку синювато-сіру, порепану. А коли знизитися — овече руно різної масті, розчесане гребенями.

— Ви були на Місяці?

— На жаль, ні.

Я приготувався до наступних космологічних питань, але вона несподівано змінила тему.

— Ви розмовляєте по-французьки цілком вільно, хоч якось дивно. Вживаєте інших слів… Ви походите з Канади?

— Мої родичі звідти. А я народився вже у Штатах.

— А бачте. Ваша мати француженка?

— Була.

Я бачив, як подружжя Бартів промовисто позирало на стару даму через стіл, намагаючись угамувати її цікавість, але та не зважала.

— І мати розмовляла з вами по-французьки?

— Еге ж.

— Вас звуть Джоном. Але вона, звичайно, звала вас Жаном?

— Еге ж.

— То і я вас так називатиму. Відсуньте, будь ласка, від мене цю спаржу. Мені її не можна їсти. Старість, пане Жан, полягає в тому, що ти вже набув досвіду, яким не можеш користуватися. Тож вони, — кивнула вона на решту родини, — мають слушність, що не зважають на мене. Ви цього зовсім не знаєте, але між сімдесятим і дев’яностим роками життя є величезна різниця. Докорінна, — наголосила вона й замовкла, зайнявшись стравою. Пожвавилася аж тоді, коли міняли тарілки.

— Скільки разів ви бували в космосі?

— Двічі. Але від Землі я віддалявся незначно. Якби порівняти її з яблуком, то на відстань завтовшки в його шкірку.

— Ви скромні?

— Навряд.

Розмова ця була досить дивна, і я не сказав би, що прикра, бо стара мала якусь особливу привабливість. Тому розмова мене не обтяжувала.

— Як ви гадаєте — повинна жінка літати в космос?

— Якось не думав про це, — відповів я, не кривлячи душею. — Якби їм цього хотілося, то чом би й ні?

— У вас там у Штатах зародився ідіотський рух — woman’s liberation,[171] недозрілий, вульгарний, але принаймні вигідний.

— Ви так гадаєте? Чим же він вигідний?

— Вигідно знати, хто винен у всьому. Ті жінки вважають, що чоловіки. І лише вони, жінки, перетворять світ. Хочуть зайняти ваше місце. Отже, хоч це й нісенітниця, вони мають принаймні виразну мету, а ви не маєте