Літа Най - Смерть для чайників, Літа Най

І раптом у мене наче пазл склався.

– Це не твій дім, це твоє сховище.

– Я не люблю гостей, – безтурботно кинула вона.

– За тобою теж полюють?

– Ти що забула, я вчора допомогла втекти найнебезпечнішій вбивці, – ніби по секрету прошепотіла дівчина. – Тож так, мене розшукують.

– Я не про це.

– Гаразд, – вимучено протягла вона. – Яка ти надокучлива. Якщо тобі так цікаво, то ні, я не ховалась від ковена. Впевнена, деякі зі старійшин хотіли б мене в чомусь та й звинуватити, і повір було за що, тільки доказів не знайшлося. Тож наступного разу, як зберешся когось вбити, спочатку порадься зі мною. Я розкажу, як зробити це непомітно.

На її обличчі була привітна усмішка, ніби вона дійсно будь-якої миті готова була дати мені дружню пораду, але в очах палала злість. Вона навмисне так казала, щоб зачепити мене. І щоб я перестала ставити питання, які стосувалися її особистого життя.

Дівчина різко піднялася і попрямувала до виходу.

– А тепер, – вона взяла мене за руку, – жодного слова, поки я не дозволю.

Ми вийшли з будівлі та зупинились на ґанку. Надворі світило яскраве сонце, але вітер все ще був по-весняному прохолодним. Лілі відійшла трохи вбік та зосередила свою увагу на протилежній вулиці. Прослідкувавши за її поглядом, я побачила як простір замиготів та посеред тротуару став вимальовуватися людський силует. Всього через декілька секунд поміж потоку людей крокувала Лілі. Точніше ще одна Лілі, бо перша все ще стояла біля мене. Вона ж смикнула мене за руку і швидко направилась у протилежну сторону від її близнючки. Так ми йшли, тримаючись за руки ще метрів п'ятдесят, доки Лілі не відпустила мене.

– Все, – тихо промовила вона.

– За нами хтось стежив?

– Ні. То про всяк випадок.

Я заглибилась у думки. Лілі безперечно вміла ховатися і збивати зі сліду вартових. Як би там не було, вона не просто так живе в місці, куди неможливо пробратися. Що ж вона приховує? І яка моя роль в її задумах?