Анна Ліє Кейн - Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн

Розділ 13

Іскорки у блакитних очах рухалися хаотично. Вони то сповільнювалися, втрачаючи свій блиск, то раптом спалахували, змушуючи демонічну райдужку випромінювати тьмяне світло. До подібного варто було звикнути, а поки що я відвела погляд.

- Чи може це бути щось, що проявляється лише вночі? - тихо спитав Загір. Я думала про те саме.

- Хоч хтось зі слідчих залишався на ніч?

- Ні, - по тону ректора було чути, як він скривився. - У цьому не бачили потреби. Адже чаклунство не вміє ховатися від людей з власної волі. Воно не може зникнути вдень, щоб з'явитись уночі. Будь-яке прокляття або заборонене заклинання виявили б незалежно від часу доби.

- Тільки якщо хтось із присутніх не приховує його навмисне, - кивнула я і потерла лоба. У скронях починало тиснути від напруги. – Це єдиний варіант, який я бачу.

- Ілліор довіряє своїм працівникам, - похмуро зітхнув Загір.

- І Валдорові? - підозріло уточнила, глянувши на співрозмовника з-під брів. Виявилося, що він увесь час уважно дивився на мене. Стало навіть ніяково.

- Не питав щодо їхніх взаємин. Але містері Валенті знаходиться в маєтку менш ніж місяць, а я чув звуки зі стін до його появи. Чому він вам так не подобається?

Я знову схилила голову, вивчивши свої пальці з акуратним манікюром.

- Інтуїція.

Чекала, що ректор мене розкритикує. Мій чоловік ніколи не вважав таку відповідь аргументом, він звик вірити мові фактів та точних розрахунків, а тому "жіночі забобони" просив залишати при собі. Напевно, всі чоловіки звикли думати так само. Але демон кілька хвилин помовчав, а потім сказав:

- Добре, я спробую дізнатися про Валдора все, що зможу. Але за часом все одно не сходиться.

- А хто був із родиною ат Янрі тут від самого заселення? - сміливіше підвела голову, коли зрозуміла, що Загір не збирається ні висміювати мене, ні тиснути, вимагаючи додаткових аргументів.

- Наскільки я знаю, двоє охоронців, вони працювали на Ілліора ще до їхнього переїзду. Можливо, служниці, але я не звертав на них уваги.

- Тепер варто до них придивитися уважніше. І знову викликати комісію.

Після цієї заяви Загір вирівнявся і розім'яв плечі, бажаючи потягнути час перед відповіддю. Я напружено схилила голову нижче і невдовзі почула:

- Слідчі зможуть приїхати лише після ремонту мосту.

- Але щось чи хтось у цьому будинку загрожує дитині! - відгукнулася обурено, дивлячись у блакитні райдужки. На мить здалося, що їхнє сяйво повністю зникло, зробивши демонічні очі зовсім людськими. Загір скорботно підтис губи й похитав головою:

- Поки це не загрожує безпеці Ізаріди, ніхто не порушуватиме закон і не телепортується сюди.

Від безсилля я стиснула кулаки.

– Тоді що нам робити?

Загір тримався спокійніше. Хоча, напевно, демонові було легше у цьому плані. Він покладався на свою силу. А ще він не знав, що в будинку, окрім господарів та їхніх гостей, живе дехто, кого надто складно виявити, і неможливо почути навіть за допомогою його гострого слуху.

- Стежити за тим, що відбувається, і чекати ремонту моста, - ректор виніс зважене рішення: - Як тільки можливо буде викликати допомогу, я зроблю це. Вивеземо Локайна, а будинок ще раз обстежимо. Вже із нічними перевірками.

Я не знайшлася, що сказати, тому могла лише покірно погодиться. Загір ще хвилину уважно дивився на мене і навіть подався вперед, ніби хотів щось сказати, але швидко передумав і відвернувся. За мить я відчула, як невидима завіса впала, і більше ванна не була захищена від прослуховування. Чоловік відчинив двері та першим вийшов у кімнату. Я попрямувала за ним.

Погляд сам собою натрапив на кульку, яка залишилася лежати на паркеті в центрі кімнати, майже в тому ж місці, куди приземлилася після падіння. Підійшовши до неї, нахилилася та підняла предмет. Перекотила ідеально рівне скло по долоні. І могла тільки вразитися тому яка рівна підлога в особняку.

Обернувшись до Загіра, я розгублено завмерла. Чоловік не вийшов із кімнати, а зупинився біля дверей, трохи повернувши голову і прислухався. Вже хотіла запитати, що трапилося, але чоловік підняв руку у запобіжному жесті. Нахмурившись, я теж прислухалася. Окрім шелесту дощу та вітру за вікнами, спочатку мені нічого не було чути, але напружена спина Загіра змусила затамувати подих. А за кілька хвилин, я ледве не підстрибнула, почувши шурхіт за дверима. Наче повз мою кімнату простягли по підлозі мішок.

Загір відмер і зробив рух уперед, збираючись відчинити двері, але мою увагу привернула постать у темному кутку кімнати.

- Стій! - різко видихнула і сіпнулася вперед, схопивши чоловіка за плече. Його пальці так і не лягли на ручку дверей. Він здивовано повернув до мене голову, і я швидко пробурмотіла, продовжуючи чіплятися за його футболку: - Давай перевіримо вранці.

- Все гаразд, Гвенето, - Загір заговорив ласкаво, ніби заспокоював перелякану дитину. Накрив мою долоню своєю – широкою та теплою, а потім ніжно зняв мою руку зі свого плеча: – Залишайтесь у кімнаті. Я все перевірю сам.

Він придивився до моїх очей і відпустив руку. Знову потягнувся до ручки дверей.

Я скосила очі у куток кімнати. Хлопчик стояв там. Коричневі штани, смужки підтяжок на фоні білої сорочки. І пильний погляд. Він знову похитав головою з боку на бік, застерігаючи. І я, наплювавши на пристойності, знову кинулася вперед і майже повисла на руці Загіра:

- Ні. Не виходьте. Благаю вас!

- Що трапилося, Гвенето? - здивовано насупився Загір. Він спробував відсахнутися від мене, але я тримала міцно. Судомно намагалася вигадати якесь виправдання, але нічого логічного на думку не спадало.

- Ви злякаєте злочинця! - нарешті, випалила, щоб просто не мовчати. - А тоді він може нашкодити хлопцеві.

- Але ж я міг його впіймати! — роздратовано відповів Загір і знову прислухався. Нервово смикнув плечем, намагаючись скинути мої руки: - Відпустіть. Хоч би хто там був, він уже пішов.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍