Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

як спалює в серпні їхню стражденну землю.

Павільйон «Гарем»

Ми приїхали вранці, і так було добре. Я полюбляю прибувати о цій порі. Всі втомлені й розбиті, стогнуть і нарікають. Тільки би доплуганитися до готелю. Проклинають перевізників, спеку, клімат, правуються з Богом.

Я почуваюся свіжо й окрилено. У нас тільки один день, і злочинно було б його гайнувати. Я вклав у цю подорож всі мої скромні заощадження.

Поселившись, я вирушив вивчати місто. Вуличками, які спадали вниз, завертали праворуч і ліворуч, я дійшов до базарного майдану.

Було людно, ставало ще велелюдніше. Кожен щось продавав, купував, торгувався і придивлявся. Продавці вигейкували і зазивали, виспівували гортанними голосами, вихваляючи крам.

Хтось схопив мене за руку. То був погонич верблюдів. Жестикулюючи і щось гулюкаючи, він затягнув мене до тієї частини ринку, де торгували верблюдами.

«Ти мусиш купити в мене верблюда». Я запевнив, що мені не треба верблюда. Власник сказав, кожній людині потрібен верблюд, але я не хотів верблюда. Власник сказав, що віддає його мені за півціни. Я сказав, що живу на третьому поверсі. Він переконував, що верблюди до всього пристосуються. Я сказав, що живу далеко. Він сказав, що верблюди долають пустелі. Я сказав, що не збираюся до пустелі. Що там, де я живу, оаза. Він перейшов на крик:

— Верблюд любити оазу! Верблюд любити оазу більше, ніж пустелю! Верблюд в оазі перепочивати! Воду пити, фіґи жувати, в траві дрімати! Я тобі його дарувати — презент, зіров сент!

На знак завершення оборудки він всучив мені мотузок.

Не пройшли ми ста метрів, попереду я, позаду — верблюд на мотузку, як верблюд зупинився. Я теж зупинився. Верблюд вкляк, потім ліг. Я розгубився — не було ж і мені лягати?

Я не знаю, скільки часу простояв. Мені здалося, що до -сить.

«Слухай, ходи, або я тебе залишаю тут», — сказав я.

Я легенько смикнув верблюда за мотузку.

«Пане, він мертвий», — озвався до мене носій солодких плодів, проминаючи мене з кошиком фініків.

Коли я насилу вибрався, сонце стояло високо в небі. Всі вулички здавалися на один штиб, приводячи мене на те саме місце. Я проблукав до самого вечора.

Втомлений і розчарований, я брів вулицею, як мене перепинив чоловік. Я боявся, що він теж щось даруватиме, але він сказав мені: «Ходи, пане, я тобі щось покажу!» Я подався вслід.

Чоловік привів мене у вузьку вуличку з дірою у високому мурі, настільки малою, що прикласти можна було лише одне око.

«Стань на камінь і зазирни всередину». Я став, як сказав незнайомець, — на краю басейну сиділи жінки, за якими бовваніли чорні, як сажа, євнухи з ятаганами, ще частина охоронців походжала на віддалі взад і вперед.

«Що це?» — здивувався я.

«Гарем, мій пане — хіба не бачиш?»

«Бачу», — сказав я.

«Це мій гарем», — він ударив себе в груди.

Я засумнівався: якби гарем належав йому, він не ви-швендював би по цей бік муру. Напевно, тільки бідак, який мріє про розкіш чужих подвір’їв.

«Бачиш, — сказав він, — углибині позаду палац».

«Бачу», — кивнув я, намагаючись прозирнути зелень дерев.

«Він не справжній», — сказав незнайомець.

Це тільки утвердило мене в моєму припущенні.

«Але чому б він мав бути несправжнім?» — я вдав щиру здивованість.

«Пан у себе вдома ходить до театру?» — спитав він.

«Авжеж», — сказав я.

«Це театр, пане, — пояснив він. — Палац — декорація».

«Але нащо?» — він таки заінтригував мене.

«Я тобі скажу, але спершу скажи ти мені: він такий, як ти собі уявляв?»

«Хто?» — не зрозумів я.

«Гарем», — пояснив він.

«Приблизно таким я його собі уявляв, — відповів я. — Таким його в нас малюють і показують».

«Цей гарем — для тебе», — сказав він.

«Мені не треба гарему», — сказав я.

З мене досить було верблюда.

«Ти не так мене зрозумів, — продовжив він. — Цей гарем для ґяврів, які його таким хочуть бачити. Це вистава. Моя ідея. Я показую його за гроші і, повір мені, пане, добре на ньому заробляю, хоч утримання влітає в копійку: з жінками нехай уже, зате євнухи! Щоранку я мушу їх гримувати — з голови до п’ят, мій пане, а ввечері з голови до п’ят відчищати. І за це вони норовлять пустити мене з торбами по світу».

«То я тобі щось винен?» — я зашарудів рукою в кишені.

«Напиши про мій гарем у вашій газеті. Тільки не пиши, що я тобі розповів. Напиши, який він гарний. Що це єдиний гарем, в який дозволено зазирнути. Про дірку в мурі вже не пиши».

«Неодмінно», — пообіцяв я, збагнувши, що він сприйняв мене за кореспондента одного з тих паперових щоденників, які аж рябіють всілякою екзотикою.

«І обов’язково додай — за подвійну оплату можна побувати по той бік муру, — завершив він, перейшовши на шепіт. — І не лише побувати».

Павільйон «Веслярі веслують»

Ми сиділи над берегом і дивилися в далечінь.

«Там», — показав він на обрій, де море зливалося з небом.

«Знаю», — відповів я.

«Сказати?» — запитав він.

«Це все одно, що не сказати нічого», — випередив його я.

Там частина.

Там цілість.

Яка дається лише раз.

Одне життя відбувається тут, інше — там.

Інше завжди відбувалося там.

Обидва дуже відрізняються між собою.

І все ж таки вони належать одній людині.

Якби довелося, історій було би дві.

Одна — про життя, інша — теж, тільки про інше.

Не знаю, чи можна поєднати їх понад те, що належать одній людині. Котра із них переконливіша?

Людина перебуває тут і одночасно може перебувати там. Її можна побачити тут, але ніхто не знає, що вона також там, окрім неї самої.

Ніхто замість неї не розповість.

Я розповідаю про це.

Про два береги.

Лівий і правий.

Якби людина не могла перебувати там, її життя тут було би понурим і швидко вичахло б.

Перебування там полегшує тут і навпаки.

Шанс поєднати тут і там.

Міст, на якому вони зустрілися б.

Ми випливли на світанку. Я швидко змучувався, і тоді веслував він сам, який годинами міг не втомлюватись. Він обрав довший шлях, який начебто був коротшим. Я здався на його ласку.

Довший шлях виявився таким же довгим, як і короткий.

Він майже знав це, проте сподівався на диво.

Яке стається раз.

Раз у