Бернард Вербер - Завтра будуть коти

всій вулиці. Людські тіла обертаються, перш ніж звалитися нерухомо.

Я усвідомлюю, що вперше у житті вбила людей! Отже — це можливо. Коти, які вміють використовувати деякі речі, можуть вирішувати: жити людям чи вмерти.

На балконі Наталі й Софі випростовуються за барикадами з меблів, дивуються, а потім полегшено зітхають. Ми приєднуємося до них у їхньому сховку.

Анжело нарешті відчепився від фіранки і зробив свій перший великий стрибок. Він нявчить на все горло, вважаючи, що саме його вистава зняла загальну напругу.

Наталі дивиться на мене здивовано і з захватом вимовляє моє ім’я. Вона бере мене на руки і притискає до себе.

У голові я собі нотую, що коли я вбиваю людей, моя служниця радіє.

Здається, я не люблю війну. Помічаю, що життєву енергію, яка циркулює у світі, можна зненацька перервати з якихось геть незрозумілих причин, і це завдає мені страждань.

Розумію, як парадоксально звучить: щоб врятувати багато життів, іноді треба когось вбити.

Це підтверджує моє відчуття: мені треба допомогти усім цим істотам налагодити діалог, бо, без сумніву, коли це вдасться, у них не буде потреби вбивати одне одного з рушниць чи кидати одне в одного гранати..

Я мушу не тільки отримувати інформацію про людський світ завдяки Піфагору, а й навчитись посилати інформацію людям сама, безпосередньо.

Я все більше переконуюсь, що недостатньо слухати людей, до них також треба говорити.

15. Початок голоду

Минали тижні.

Ми спожили всі запаси їжі. Тепер харчувалися якимись дивними бежевими і зеленими продуктами. У гастрономічному сенсі це було щось значно нижчого ґатунку, ніж їжа для тварин.

Наталі й Софі вже не мали відваги виходити з дому, тому вирішили варити юшку з листя тих дерев, що сягали балкона. Та юшка геть не мала смаку.

Спершу вода ставала брунатною, закипала, а тоді її можна було пити.

Знадвору долинали вибухи, постріли, крики й поодинокі вигуки. Часом у двері стукали. Часом чиїсь нігті, а може, й кігті шкреблися у вікна першого поверху.

Мені дуже хотілося їсти. Нам усім дуже хотілося їсти.

Через недоїдання Наталі та Софі стали зовсім кволими, не мали сили рухатися. Сиділи, загорнуті у ковдри, перед телевізором і куняли. Не знаю, чи пережили б вони ще одне вторгнення мародерів.

Намагаюся полегшити стан своєї служниці, вправляючись у техніці муркототерапії на низьких, середніх і високих частотах.

Я впевнена, що можу лікувати людей за допомогою звукових хвиль, але мені ще далеко до досконалості у мистецтві зцілення. Ще треба підібрати відповідну частоту, щоб їх підбадьорювати.

Фелікс знайшов собі незвичайну поживу. Він їв… вовну! Точніше, спробував на смак вовняну нитку зі светра Софі, пожував її і ковтнув. Він втягував ті нитки, наче нескінченні спагетті. Моя мама казала, що є коти-«вовножери», але я не очікувала, що побачу їх на власні очі.

Анжело вперто шукає молоко, але в молочних залозах пусто.

Піфагор завмер. Він перебуває у медитативному стані, близькому до сплячки, під заплющеними повіками — нерухомі очі, уповільнене, майже нечутне дихання.

Я труся об нього. Минає якийсь час, поки він відгукується.

— Ти як? — питаю.

Бурчить у відповідь.

— Я тобі заважаю?

Пирхає.

— Піфагоре, мені здається, що цього разу ми не викрутимося.

— Приймай цей світ таким, яким він є, не бійся і не засуджуй, — нарешті відповідає він.

— Йде війна, їсти нема що, ми всі помремо від голоду, поступово і невідворотно ціпеніючи.

Він трясе головою, наче хоче впорядкувати свої думки, потім виразно артикулює, підсилюючи інтонаційно кожен «няв», щоб вони закарбувалися у моїй свідомості:

— Що б не трапилося, усе це для твого ж добра. Треба пристосуватися до тих обставин, які виникнуть перед тобою.

— Ти мариш?

— Ні, я вживаю нові поняття, у мене є час, моє тіло вже не переймається перетравлюванням їжі чи рухом. Мене вже не турбують мої відчуття, можу нарешті думати глибше.

— Але ситуація…

Він заплющує очі та продовжує:

— Твої вороги і перешкоди дають змогу пізнати твій опір. Усі проблеми, які здаються тобі складними, з’являються лише для того, щоб ти змогла краще пізнати себе.

— Але…

— Твоя душа обрала саме цей світ і це життя, щоб пережити той досвід, який дасть тобі змогу розвиватися.

Ти вибрала свою планету.

Ти вибрала свою країну.

Ти вибрала свою епоху.

Ти вибрала свій біологічний вид.

Ти вибрала своїх батьків.

Ти вибрала своє тіло.

З моменту, коли ти усвідомлюєш, що все навколо — наслідок твого власного бажання пізнавати, ти вже не скаржитимешся і не відчуватимеш несправедливості. Ти можеш лише зрозуміти, чому твоя душа вибрала саме ці випробування для розвитку. Щоночі уві сні саме це послання ти бачиш у формі сновидіння, щоб нічого не забути. Отже, якщо ти сумніваєшся, роби як я: заплющ очі і сни.

Піфагор пронявчав ці фрази у стані зміненої свідомості, наче його раптово підключили до джерела зовнішньої мудрості. Він зітхає, потім додає:

— Принаймні саме це я збагнув, медитуючи впродовж останніх днів.

Він втупився в мене своїми великими красивими блакитними очима.

Міркую над тим, що він сказав. Дуже сильно. Наче звірив мені таємницю незатьмареної мудрості. Шкода, що це сталося тоді, коли є всі шанси, що я не зможу її використати.

— Скажи, Піфагоре, ти вважаєш, що…

Його повіки заплющуються до того, як я завершую фразу. Не наважуюся більше його турбувати.

Недоїдання позначилося й на Анжело, він змарнів, постійно тремтить, його все дратує. Тому я вирішую вийти з дому, пошукати поживу.

Оскільки двері та вікна першого поверху забарикадовані, виходжу через балкон. Завдяки курсу вимушеного недоїдання відновила колишню легкість і вистрибую на сусідній дах. М’яко приземляюся на цинкове покриття. Так, я схудла, а відсутність їжі додала мені енергії. Біжу далі й перестрибую на наступний дах.

Згори мені вдається краще оцінити ситуацію.

Сміття більше не вивозять.

Вирішую зупинитися на першій-ліпшій купі.

Між нечистот гасають прудкі пацюки. Я ніколи їх не куштувала, але, як казала моя мама: «Пацюк — це лише товста миша».

Помічаю одного, на мій погляд, найхудішого. Та щойно наближаюся, він стає у бойову позицію, настовбурчує шерсть, відкриває рот, клацає іклами, приймаючи виклик. Він — не миша, мене не боїться.

Може, сказати йому: Добридень, пацюче?

Але мама вчила мене не розмовляти з їжею. Віднайшовши у закапелках своєї сутності рефлекси тисячолітньої давності, атакую.

Ми борюкаємося у смітті. Кігті проти кігтів. Зуби проти зубів. Він не зважає на мій розмір, не піддається. Відчуваю, як гострі зуби вгризаються у мою плоть, але через густе хутро не