Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

— По-нашому. Адже тут не мадяри, а руснаки!

Священик вирячив очі на Качура, хотів щось відповісти, але не знаходив слів. Мимоволі сягнув рукою до вуха, щоб не чути такої хули, і, перестрашений, просто втік з цвинтаря.

Качур остався сам у колі страбичівських селян, що з подивом гляділи на того, який у нечувано відважний спосіб боронив прав їхньої пониженої руснацької мови. Мали нову тему до балачки, хоч їм за останніх чотири дні ніколи не бракло тем. Відколи стрільці прийшли до Страбичева і Горонди, цікавих новин було досить.

Стрільці говорять по-руснацьки…

Стрільці — що другий, то докторош, себто інтелігент…

Стрільці не вміють по-мадярськи…

Стрільці мають команду руснацьку…

Ця остання новина була, здається, найбільш нечувана, дивовижна, захоплююча. Рівночасно була й найліпшим агітаційним засобом. Адже військо так імпонує!.

На вулицях бавилися діти у війну і не кричали вже «Відяз», «Йобра гет», але «Позір», «Вправо глянь», «Обернись». В більшій части не розуміли значення наказів, але все-таки командували і були горді з того. Тепер, під церквою, переконалися страбичівці, що стрільці ще й боронять руснацької мови.

Ґазди розходилися по домах, обговорюючи випадок і з дива розкладаючи руками. Ґаздині, в своїх повивертаних кожухах, потягнулися за ґаздами, більше думаючи про свої дочки, як про політику. Молоді парубки і дівчата остали ще і вийшли на майдан. Перші — щоб паралізувати небезпечну ривалізацію стрільців, другі — щоб подивитися на «катунів», дарма що ті катуни ще в цивільних одягах. Стрільці теж не розходилися, а стояли гуртками на майдані.

Склярський чувся вже як у себе дома. Вишукав Анічку, дочку господаря, в якого мешкав, і весело моргав до неї оком.

— Але ж ти, Анічко, прибралася нині!

Дівчина спустила чорні вії, паленіла, але не тікала. Кутиками уст усміхалася вдоволено і кокетливо скубала хусточку. Хлопець приступив ближче і взяв її за руку.

— Ходи, Анічко, підемо додому.

Страбичівським кавалерам це вже не подобалося. Споглядали спідлоба на Склярського, смішні в своїх запасках, які носили мадярським звичаєм про свято для більшої паради. Якийсь відважніший приступив до дівчини і положив їй руку на рамені.

— Пойди лем зо мнов, Анічко, маю ти што-то мовити.

Але Склярський не був з тих, що легко дають собі відібрати дівчину. Зміряв суперника від ніг до голови і легкодушно сплюнув.

— Ти мой! — процідив крізь зуби. — Перше віддай мамі запаску, а потім будеш за дівками ганятися.

Страбичівець не розумів усього як слід, але відчув образу і в рухах, і в словах. Узявся запідбоки і відкинув гордо голову.

— Не до тебе я мовив, лем до Анічки. А ти мене не кивай, бо я ся не встрашу катуна.

В повітрі запахло бурею. Склярський почервонів, Анічка втекла, страбичівці грізно захитали запасками, а стрільці готувались виручати товариша. Але, на щастя, з’явився між ними ангел миру в постаті сільського поліціянта. Саме в критичний момент він почав бубнити в бубон — знак, що має щось оголосити. Все змовкло і наставило вуха. А сільський достойник сповіщав, звертаючись очевидячки в сторону стрільців:

— Не слободно в кіндерицу, бо буде воняти! Кожда хижа най сокотит своїх катунів і як увидит — п’ят курун штрофу!

Стрільці знали вже настільки закарпатський говір, щоби завстидатися. Знали, що «не слободно» — це «не вільно», «кіндерица» — «кукурудза», «хижа» — «хата», «сокотити» — «стерегти», а «штроф» — «кара». Про що розходилося — теж було ясно. Видно, деякі з них не перестерігали санітарних приписів, а зате зберігали традицію галицького села.

Тихо, незамітно виносилися один за другим, лишаючи без бою поле страбичівським парубчакам. Не така-то була важна справа оте оголошення, щоб аж балакати про те. Хлопці посміялися трохи, десь-котрийсь повторив напам’ять слова поліціянта, і скінчилося. Зате виступ Качура під церквою був темою живої дискусії.

— Пощо було тобі зачіпати! — казав Василевич.

— Як то ні?! — боронився Качур. — Нехай знає мадярон, що ми за тим народом постоїмо.

— Постоїмо, не постоїмо, — обізвався Леонтинський, — не в тім річ. Але, бачите, Качур, ми ще тут закоротко, щоби пхати свій ніс туди.

— То ви кажете, позволити їм на мадяризацію?!

— Не бійтеся. Не змадяризують вони так легко.

— Не змадяризують?.. Послухайте, що парубки за пісні співають вечорами: самі мадярські!

— А школи?! Все по-мадярськи? — докинув Черник. — Ви чули, що оповідав наш господар?

— Ясно, що це лайдацтво, — відповів Леонтинський. — Але з другої сторони: священик-мадярон, певно, донесе куди треба.

— Ну і що?

— Можуть нам робити пакости.

— Овва! Що нам зроблять?!

— Не кажіть овва. Мадяри можуть більше зробити, як поляки. Приїде одного дня якась біда і перечислить стрільців. Що ми тоді з тими п’ятьма сотками зробимо?!

— Йдіть. Хто дорахується? Недорахувалися в Стрию, то тут тим більше.

— Так думаєте? А я думаю, що не треба таких речей робити, доки ми ще певно не стоїмо. Зрештою, не знати, як це народ прийняв.

— Думаю, що добре, — обізвався Зварич. — Я дивився на селян, то виглядало, що вони були дуже вдоволені з того.

«Вуйко» Леонтинський ще сумнівався.

— Побачимо, — сказав. — Ось недалеко на стоянку. Запитаємо господаря. Скрутили в свою вуличку і зайшли в садок. Незадовго вийшов до них ґазда, і сам почав про це розмову.

— Ой, бив нині злосний наш отец.

— А люди не були злосні? — запитав котрийсь.

— Люди? За што? За руську бесіду?!

— Чому ж він говорить по-мадярськи?

— Не слободно по-руськи.

— А хлопці ваші чому співають по-мадярськи?

— Не слободно!

— «Не слободно»… А якби заспівали?

— То штроф наложат. А в вас, у Польші, як?

— Та де ми, ґаздо, з Польщі? Ми з Галичини. Такі самі руснаки, як і ви.

«Вуйко» взявся до освідомлювання.

— То, бачите, так…

Виломив патичок і почав на стежці рисувати карту:

— Ось тут ви, ось тут Карпати, а тут Галичина, і в ній живе п’ять разів стільки руснаків, що під мадярами.

Ґазда водив зором за патичком «вуйка» і дивувався, аж крутив головою. А Леонтинський викладав і про школи, і про суди, і про читальні, і про все, що тільки вважав за цікаве для темного ґазди. Але коли перейшов за Збруч і почав говорити про Велику Україну, ґазда, щоправда, потакував і дивувався, але видно було, що не вірив. Де ж пак! Тридцять мільйонів руснаків! Десять разів стільки, що в Галичині, і сто разів стільки, що на Закарпаттю?! Врешті почав зівати і вкінці викрутився від викладу тим, що хоче при неділі «пак маленько» поспати.

Тільки старий ґазда зайшов у хату, вийшла в садок Анічка. Сіла собі оподалік на колодку і вдавала,