Шаграй Наталія - Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія

   І як тільки я зайшла через ворота, то…нічого не трапилося. Ні тобі живих, ні мертвих. Лише дзвінка тиша. Гараздоньки! Чудненько! І зовсім не так страшно, як мені здавалося! З полегшенням видихнула  й поплутала наздоганяти Зоряна, який втикав в телефон і впевнено вів мене за собою. Хоч хтось з нас знає, що робити. Уже приємно.

    Ходили ми недовго. Зорян довів мене до свіжої могили й спинився, я по інерції на нього мало не налетіла. Той тільки перевів на мене такий виразний погляд, що мав означати певний ступінь моєї прителенькуватості. Скривила губи й озирнулася довкола. Усе, як на кладовищі: хрести, могили, лавочки. Нічого особливого. Проте відчуття неспокою голкою встромило в серце й лупнула набатом тривога. Й ці всі відчуття змішалися, наче фарба в одному стакані з якого плюснули на поверхню відчуттям небезпеки. Нерви готові були на стіну дертися.  

    І тут я побачила…ЩОСЬ…щось схоже, наче на туман, але воно стелилося стрічкою й оминаючи усі перепони доволі швидко наближалося до нас…

Мозок навіть не зрозумів, що це, як серце вмить розпочало витьохкувати соловейком, а нутрощі скрутило від страху.

- Що таке? – різко підібрався Зорян. – Що ти там бачиш?

- Гадки не маю. Воно щось таке…немає форми та швидко наближається до нас.

- І що робити? – спокійно запитав він.

- А я звідкіль знаю? – цілком резонно обурилася я. – Але воно завмерло… Стоїть на місці. А тепер…воно розвернулося й повзе назад в сторону лісу, - розгублено коментую побачене.

Від того побаченого, я трохи млію й вдосталь смакую на губах переляк зі смаком крові, губу прокусила й того не відчула…Поглядом проводжаю туман, аж поки він не зникає з очей…Видихаю, кусаючи багатостраждальну губу. Ловлю стогін на губах. Біль приводить до тями. Дихаю. Просто дихаю. І як тільки стає ліпше, то трушу мозок, як грушу, з вимогою пояснити, що то я таке бачила. Мозок у відповідь, здається, нервово затягнувся і з дикими очима видав: «Ненько моя рідна, що то було й нащо воно мені треба?!»  Мотаю голову й врізаюсь поглядом у Зоряна. У того на обличчі складна гра емоцій, щось дуже химерне, ніби він за мною не встигає і водночас сильно сумнівається у моєму здоровому глузді.

- І що? Все? – перепитує, уважно спостерігаючи за мною.

- Я навіть не знаю, що то було, але воно зникло в стороні лісу, - поспішаю хоч з ним поділитися побаченим.

- Угу! – киває він, з вбивче серйозним виразом на обличчі. - То ми можемо далі працювати?

- Можемо, - видушую з себе слова.

 Й він знову щось собі бубонить під ніс про відьом і фарт. Збирається з силами, й показує мені на могилу. 

- Це його могила, - говорить він до мене.

Я видихаю й підходжу ближче. Стою й намагаюсь слухати…І щось не те… Кривлюсь, ще раз видихаю й зосереджуюсь…Мені не подобається те, що я відчуваю…

- У цій могилі немає хлопця зі світлини. В ній молодий хлопець, років 20, блондин, він боровся, але їх було двоє, його катували, потім підпалили.

- Так! – губи Зоряна зійшли в одну білу смугу. - Ти впевнена?

- Я впевнена, що в цій могилі не лежить хлопець зі світлини, - прокотила я слова по складах.

- Так! А тут? – потягнув він мене до наступної могили.

Я сердито на нього глянула. Але тільки видихнула й знову зосередилася.

- Жінка десь до тридцяти років, хворіла довго, важко, померла в лікарні. І щось в ній є близьке з Емілем. Можливо родичка. - повернулася до Зоряна й проговорила це дивлячись йому в очі.

- Ще раз. Що ти тут бачиш, - зціпив він зуби й підвів мене ще до однієї могили.

Мене вже розпочинало трусити. Та я тільки видихаю. Стою з закритими очима кілька хвилин. Збираю своє внутрішнє я, від вражень побачених смертей.

- Чоловік десь 80 років, у нього зупинилося серце. Він помер в середині ночі.

Якби не розгублений вираз на фізіономії Зоряна, я б на нього наволала. Але ця його розгубленість говорила, що він і сам такого не очікував.

- Тобто, ти хочеш сказати, що в цій могилі похований не Єлисей Комарницький? – вп’явся в мене поглядом Зорян.

- Так! Ти мене правильно зрозумів, - втомлено підтвердила я.

- Та повна дурня! – рикнув Зорян. – Гаразд! Я не знаю, як таке може бути, але припустимо…Хоча експертиза проводилася…Ну то таке. Тоді де цей Єлисей? Він живий чи мертвий? – тепер уже він, як кліщ, вчепився в мене поглядом.

- Я не знаю. Я нічого не бачу, там наче стіна, яка відсікає усі спроби через неї заглянути, - погасила я спалах роздратування й спробувала перевести свої почуття у щось зрозуміле.

- А ти спробуй ще раз. Може тобі інші світлини привезти? Чи речі?

- Я розумію, що це не те на що ти розраховував, проте я більше нічого не бачу.

- Хух, та взагалі!!! - демонстративно закотив він очі. А потім швидкими рухами потер своє обличчя.

- Гаразд! А якщо ми поїдемо з тобою на місце злочину, ти можеш там щось побачити?

- Можливо, - обережно відказала я.