Михайло Ноєвіч Пархомов - Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов

І вістовий сам бачив, як полковник записав на перекидному календарі: «Арабаджі, Нечай, Шкляр…» Провалитися б йому на цьому місці.

І тут, оглянувшись, Гасовський побачив полковника. Його супроводжували моряк з нашивками і цивільний у пом'ятій кепочці-восьмиклинці. Гасовський виструнчився, підніс руку до козирка.

Прийнявши рапорт, полковник спитав:

— Ці хлопці тут?

— Тут… — Гасовському враз перехопило подих. — Арабаджі, Шкляр, Нечай… Два кроки вперед.

Вони вийшли із строю. Обличчя їхні були напружені.

— Дякую за службу, — сказав полковник. — Спасибі, розвідники.

Він підійшов до них і кожному потиснув руку. У нього було стомлене обличчя.

Нечай не розумів, чому полковник подякував тільки їм трьом. А Яків Бєлкін? А Гасовський?.. Адже вони разом ходили в розвідку. Нечай почував себе ніяково. Він опустив очі.

Але незабаром усе з'ясувалося.

Полковник сказав, що не по своїй волі він відчисляє їх із частини. Так треба, одержано наказ. Сьогодні ж вони переходять у розпорядження товаришів… — він кивнув на моряка і цивільного, які стояли біля ґанку. Певна річ, для подальшого проходження служби. Оце і все, що він може їм сказати.

Нечай підвів очі на полковника, чомусь зітхнув.

— Товаришу полковник. А як бути з цим? — Кость Арабаджі одразу зорієнтувався і відтягнув поділ гімнастьорки. — Дозвольте скинути?

Полковник перезирнувся з моряком.

— Гаразд, — сказав він. — Дозволяю. Тільки швидко.

Вони кинулися до речей, що були скидані на купу. Кость тріумфував. Їм повертають морську форму! Це треба розуміти!.. Він знав, він відчував… Коли-небудь і їм мусило ж поталанити!..

А Нечай був наче сам не свій, з тугою подумав він про те, що залишає полк. Жаль було розлучатися з Гасовським, з Бєлкіним. Він устиг поріднитися з ними, відчував, що йому не вистачатиме їх.

А втім, про майбутнє він не думав. Війна вже навчила не загадувати наперед.

— Хто з вас Нечай?..

На кітелі у моряка тьмяно блищали нашивки. Нечай виструнчився. Чи це не той дивний моряк, що розшукував його?.. Він слово в слово пригадав розповідь сусідки по квартирі. Тільки моряк помиляється. Він, Нечай, ніколи не був чемпіоном…

— Бач, де ви!.. А ми вас шукали… Посилали запит і в Севастополь.

— Мені сусідка говорила, що приходив якийсь моряк, — відповів Нечай. — Але я не знав…

Він так і не встиг сказати, що його, мабуть, приймають за когось іншого. Тільки намірився сказати про це, як моряка покликав полковник, і вони вдвох пішли до хати. Тоді Нечай почав шукати очима Гасовського. Хоч руку потиснути на прощання.

— Не згадуйте лихом, товаришу лейтенант, — сказав він.

— І ти…

Вони обнялися. Нечай рішуче засунув руку в кишеню і вийняв батькову люльку. І хоч це була єдина пам'ять про батька, він простягнув люльку Гасовському:

— Візьміть…

— Та що ти, мін юний друже… — якомога байдужіше промовив Гасовський. — Я ж цигарки курю. І взагалі збираюся покинути це діло. Треба берегти здоров'я.

Він майже силоміць втиснув люльку Нечаєві в руку.

— Живі будемо — не помремо, як говорить народна мудрість, — сказав він. — Ще зустрінемося, Нечай. Згадаєш моє слово. Гасовський базікалом ніколи не був.

Нечай повернувся до Бєлкіна.

— Прощай, Якове!..

Той буркнув, не підводячи очей:

— Прощай!..

Під попелястим небом задушливо тлів вересень. Нерухомо стояли дерева. Трава під ними була жухла, шорстка… Нескошена, вона низько стелилася по землі.

Кабіна полуторки чіплялася за віття акації, і воно люто шмагало по ній.

Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка лежали в кузові на брезенті, що вкривав купу флотських штанів, бушлатів і фланелівок. Кость курив і дивився увсібіч. Порожні вікна, купи цегли, перевернуті афішні тумби… Попереду машини іржавіли трамвайні рейки.

Нечай дивився тільки на ці рейки, що бігли з-під полуторки, і думав про те, що за останній місяць місто стало якимось іншим. У серпні воно було ще гомінке, шумно готувалося до оборони, його вікна ніби здивовано прислухалися до гарматного гуркоту і на відповідь тихо деренчали, а тепер, у вересні, це вже було понуре, байдуже до всього фронтове місто, звикле до бомбардувань, похмурих черг за хлібом і, що найстрашніше, за водою, звикле до прогірклого диму пожеж. Сірі зморшки вулиць поорали його постаріле і змарніле обличчя.

Вулиці були майже безлюдні.

Про те, куди вони їдуть, можна було лише здогадуватися. Кость Арабаджі ладен був побитися об заклад, що не інакше як у порт. По-перше, їм повернули флотське обмундирування. По-друге, відібрали тільки водолазів. А це означало, що їм можуть доручити приємну роботу. Водолази, треба думати, зараз у ціпі.

Неуважно прислухаючись до його скоромовки, Нечай мовчав. Хіба не однаково? Війна була скрізь, і на суші, і на морі. І їй не видно кінця…

Тим часом машина звернула праворуч, проскочила мимо невеликого трикутного скверика і загуркотіла по камінню. Преображенська!.. Нечай одразу впізнав цю вулицю. От і кінець суперечкам: порт залишився осторонь. Та коли, проїхавши мимо вокзалу, машина плавно і м'яко покотила Куликовим полем, Нечай теж занепокоївся. Куди ж вони їдуть? Місто от-от закінчиться.

— Везе як утопленику, — сказав Кость Арабаджі. — Чуєш, Нечай. Здається, я знову не побачу твого знаменитого дюка.

І дався йому цей пам'ятник!.. Нечай трохи підвівся на лікті, щоб подивитися на море.

Море лежало далеко внизу, і берег круто падав у блакитну беззвучну порожнечу. Машина йшла краєм урвища, за яке судорожно чіплялися оливково-темні кущики дроку і запилені, миршаві кущики акацій. Крізь гілки поблискувала розплавлена голубінь.

Зараз море не світилося, не вигравало на сонці. На похмурому латунному блиску не було ні димка, ні вітрила. Та й береги, знайомі Нечаєві з дитинства, встигли ніби здичавіти. На станціях Великого Фонтану стояли порожні кіоски, в яких, як пам'ятав Нечай, раніше весело