Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

Старий шукач кивнув головою і задумливо мовив:

— Я теж колись заздрив декому, Джіме. Люди всі однакові. — Тоді перейшов на інше: — Ви приїхали всі разом?

— Ні, Пастор лишився. Що ми зробимо з його займанкою?

Мур підвівся. Йому довелося вийти насередину невеличкого, острішкуватого намету, щоб не торкатись головою брезенту.

— Незле виходить, — сказав він. — Один наш копач досі не добув навіть трьох унцій. Хай поміняє займанку, а далі побачимо.

— А інші?

— Всяко добувають, але загалом добре, навіть дуже добре. Та, зрештою, це тільки початок, Джіме. А чому ваш ватаг не приїхав?

— Він надто побожний, Муре. Ми прибули просто з пасовиська і не маємо навіть поганенької лопати.

— Ми вам позичимо кілька сит і лопат. А тижнів за три тут можна буде все придбати.

Знадвору Мура гукнув Гол Слейтер. Тоді зайшов досередини.

— Добре, що ти нагодився, — сказав Мур. — Я саме порахував, скільки в нас харчів. Дуже їх усохло, Голе.

— Воли нам тепер ні до чого. Ми ще трьох заб’ємо, шістьох залишимо, а решту продамо. По харчі доведеться їздити по кілька чоловік на зміну, аж поки тут можна буде купити все не дуже дорого.

Семюел погодився з ним. Вони почали обмірковувати ще якісь справи, і Джім пішов до своїх товаришів, щоб до смерку поставити намет.

Надвечір у таборі сталася перша колотнеча. Ті, що працювали посеред долини, стурбовано збіглися до нужденного намету, зладнаного з старих мішків та клаптів полотна.

Жаба, що мав недалечко займанку, сперся на лопату, чекаючи, поки юрба розійдеться. Та люди товпилися далі, і тоді він, орудуючи довгими руками, наче павук, вибрався зі своєї ями, забіг до намету по зброю і подався до юрби. А за хвилю скочив на коня й погнав його до потоку.

— Кидай на сьогодні ночовки, — сказав він Мурові, злазячи з сідла. — Найперше треба дати лад у таборі. Шкода, що ти зразу не запровадив суворого порядку — там когось різонули.

Він показав великим пальцем через плече, чвакаючи тютюном. Рапаве обличчя його взялося зморшками.

Мур випростався, обтрусив з колін землю і глянув насередину долини, де зібралася юрба.

— На смерть? — запитав він.

— Та ні, може, вичухається.

— Я з дня на день чекаю когось із влади, — промурмотів Мур, — але, мабуть, доведеться нам починати самим.

Жаба, ведучи коня за повід, подався разом з Муром до займанок батька й сина Слейтерів. Докладно все там обміркувавши, вони скликали корктаунців.

— Вас я теж просив би приїхати па конях, — сказав Гол Слейтер ковбоям.

Ті осідлали коней. Решта рушили за ними пішки, покидавши все як є, навіть добуте й виполоскане того дня золото. Чесність належала до законів пустелі, вкрасти золото було однаково, що вкрасти коня, і за це карали смертю. Таку суворість віддавна диктувала потреба — адже без коня людину в пустелі чекала загибель.

Юрба почала вже розходитись, коли на місце події прибуло дев’ять вершників. Забачивши їх, люди квапливо вернулися назад. Семюел Мур, Гол Слейтер і Жаба зайшли до намету, де лежав поранений. Він стратив багато крові: рана була під правою лопаткою і перев’язали її погано. То був худорлявий француз із темними очима й тонким, гладенько поголеним обличчям. Видно, він недавно приїхав до цих країв.

Нахилившись до нього, Мур відчув дух горілки. Чотири чоловіки ледве вміщалися в наметі, де нічого не було, крім ковдри, на якій лежав поранений, подорожньої торби й казанка з відірваною дужкою.

— Розкажи нам, як усе скоїлося, — мовив Семюел. — Ти можеш говорити?

Француз кивнув головою. Він був дуже кволий, але не п’яний: лиха пригода витверезила його. Слухати треба було уважно, бо по-англійському він говорив кепсько.

— Спершу ми випили, а тоді сіли грати в карти. Я програв і не хотів більше грати. Вони розсердились, почалася сварка. Але пили далі.

Поранений замовк, щоб трохи заспокоїтись. На блідому чолі йому виступив піт. Жаба витер його рукавом.

— Я побачив, як він, виходячи, сховав до кишені мій капшук, до половини насипаний золотом. Я кинувся за ним, і він, при виході з намету, штрикнув мене ножем.

— Де лежав твій капшук?

— На ковдрі, ми всі тут сиділи.

— А як звати того чоловіка?

— Вони звуть його Кедом.

Мур та два його дорадники вийшли з намету: все має відбутися так, як заведено. їх зустрів гомін тих, що чекали надворі.

— Ну що, він уже помер? — запитав хтось.

Мур похитав головою. Коло намету поставили велику скриню. Старий виліз на неї, скинув оком по долині й сказав:

— Треба, щоб усі зійшлися сюди.

Жаба мерщій схопив великі ночовки, звелів одному з вершників потримати їх, а сам заходився гупати по дну зворотним боком лопати. Дзенькіт розлігся по всій долині, і більшість копачів, ізгукуючись, покидали кайла, заступи, сита й ночовки та поспішилися на збори. А все ж Джімові та його товаришам довелося їхати й приводити не одного з тих, що воліли ні в що не втручатися, а робити своє діло. Спливло багато часу, поки зібралися всі. До вечора лишилося менше як дві години.

— Та починай уже, старий! — гукнув якийсь нетерплячий молодик з юрби, що оточила Мура. — Кажи, що маєш казати. Нам дорогий час, ми ж за кожну годину втрачаємо близько десяти унцій, а дехто й по два кілограми!

Кілька шукачів узяли його нарікання за жарт і засміялися.

Не встиг Мур йому відповісти, як з натовпу вихопився якийсь сивобородий, незграбний на вигляд шукач.

— Не бачиш, шмаркачу, що тут має відбутися суд? Ти, видно, вперше тримаєш сито в руках! І як ти, жовторотий, балакаєш із найшанованішим чоловіком у цій долині? Це ж Семюел Мур, якому ми за все маємо дякувати.