Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

привітався я до неї.

— Ва алайкум ассалом[23], — відповіла вона, ще раз обмацала миску і, повернувшись обличчям на мій голос, спитала: — Хто ти, сину?

— Чужинець, — відказав я. — Мандрівник.

— Так-так, — вона покивала головою й замовкла. Потім додала: — Усі ми чужинці в цьому світі, усі мандрівники. Сам Мухаммед, мир йому, пророк аллаха всемогутнього, не уник цієї долі… Лише улюбленці божі не знають блукань. Отож дай вам господи стати улюбленцями божими… — Затиснувши руками рота, жінка захрипіла й закашлялась. Потім, похитавши головою, заспівала на мелодію «каландар»:

Світе чарівних надій, бранець довічний я твій, у тузі конаю, притулку не маю, забутий вигнанець твій, світе чарівних надій…

— Ходімо… — вивів мене із задуми голос мого нового знайомого.

Я обернувся й побачив на його очах сльози. Поклавши в миску для милостині ще кілька дрібних монет, ми мовчки пішли назад. Її сумна пісня ще довго летіла за нами, краючи серце. По дорозі до моря я трохи заспокоївся й поглянув на свого супутника.

— Бачу, що я вас засмутив, — вибачився старий.

«Хіба ви в цьому винні», хотів я сказати, але тільки знизав плечима. Проте в душі я справді шкодував, що напросився на ці відвідини.

— Може, зайдемо випити кави, — запобігливо мовив чоловік. — У цьому готелі її добре готують.

Я погодився, сподіваючись розвіяти гнітюче враження під зустрічі з безталанною співачкою. Однак цього дня мені судилося почути ще сумнішу історію. Коли б я знав це наперед, навряд чи пристав би на запрошення старого…

Діставшись до готелю, ми зайшли в бар, прямо на першому поверсі. Каву тут справді готували відмінно. Я випив чашечку, і душа моя стала на місце. Обличчя старого теж проясніло.

— Звідки ж ви родом, де саме народилися? — спитав мене він, щоб підтримати розмову.

Я назвав рідний кишлак.

— Чув, аякже, тільки бувати там не доводилось… Я теж, як бачите, узбек… — мовив старий і похнюпив голову. — Та ось уже понад сорок років живу далеко від батьківщини.

Він поринув у роздуми, і я, наче перестав для нього існувати. У барі, крім нас, нікого не було, й ніщо не порушувало глибокої тиші, яка раптм запала. Я теж мовчав, хоча мене безперечно зацікавила доля цієї людини, мабуть, освіченої й культурної, з інтелігентним обличчям. Я замовив ще дві кави і терпляче сидів, сподіваючись на розповідь. Нарешті він підвів голову.

— Я родом з Чалиша, — почав він свою історію. — І дитинство моє минало в цьому невеличкому кишлаку на березі Амудар'ї. Коли мені виповнилося чотирнадцять років, не пригадую вже з якої саме причини, ми переселилися в Ургенч.

Мого батька люди мали за вчену людину. Він і справді багато чого знав і вмів, а ще займався торгівлею і лікував людей. На подвір'ї нашого дому завжди товклися хворі. На мене ті бідолахи, вражені всілякими недугами, справляли гнітюче враження. Помітивши це, батько сказав одного разу:

— У світі, сину, багато недуг. Їх було б значно менше, коли б не злидні. Від будь-якої болячки є ліки, а від злиднів нема. Саме їх треба боятися найбільше.

Мати в усьому погоджувалася з батьком і під час таких розмов звичайно згідливо кивала головою. Вона була на двадцять років молодша за чоловіка, худенька, тендітна і дещо хвороблива. Хатнім господарством майже не займалася, полишивши це на прислугу, зате багато часу віддавала книжкам. Вона читала Машраба, знала напам'ять «Юсуфа і Зулейку». Батько полюбляв, коли вечорами вона читала нам щось із старих поетів.

Одного разу мати з кількома жінками вирядилась на прощу в Шахімардан, на могилу святого Алі. Під час подорожі вона заприятелювала з відомою своєю обдарованістю ферганською вчителькою Анбар-отин, після чого й сама стала складати газелі. Не можна сказати, щоб батько надто серйозно ставився до її захоплення, та часом в годину дозвілля просив її почитати щось із свого. Стосунки між моїми батьками були напрочуд щирі й сердечні, і великою мірою завдяки мені. Так-так. Батько все життя мріяв про сина, і от, незважаючи на пізнє — у п'ятдесят років — одруження, його мрія справдилася. Мати, на батькове і своє власне щастя, народила енна, тобто мене.

Єдиний син — завжди пестунчик — кажуть люди, і, мабуть, не марно. Дитинство моє, всупереч нелегким умовам тодішнього життя, минало в достатку й щасливо. І раптом неспокій і тривога увірвалися в нашу родину. Їх спричинили революційні події в Хіві після вигнання Джунаїд-хана. Батько ходив, заклопотаний і мовчазний. Мати й собі з лиця спала, співчуваючи батьковим гризотам. Спершу я не розумів, що саме спричинило такі зміни. І, може б, ще довго про них не здогадувався, коли б не Костянтин Степанович Лойко, інженер, засланий у наші краї дванадцять років тому за якісь антиурядові вчинки. Мені подобався цей високий, худорлявий чоловік, з облупленим від постійного перебування на сонці носом. Він був давній батьків приятель і тому частенько до нас заходив, а то й жив у нашій хаті. За його словами, мій батько врятував йому життя, вилікувавши від якоїсь хвороби, коли він тільки-но приїхав на заслання в Ургенч. Чи то з цієї причини, чи з якої іншої, він завжди з повагою ставився до нашої родини, а коли батько пускався в чергову подорож, пов'язану з торгівлею, приходив нас перевідати, заспокоїти чи й захистити. Я любив цього чоловіка не лише за його увагу до нашої сім'ї, а й за те, що, вільно володіючи узбецькою мовою, він познайомив мене з історією Росії, з чудовими творами Пушкіна, Лермонтова, Горького. Якщо не помиляюсь, я один з перших в Ургенчі прочитав завдяки йому «Пісню про Буревісника» і «Капітанську дочку», натхнений образом Гриньова, мріяв, як і він,