Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

вечерю. Сніданку, вважай, не було: дві склянки міцного вранішнього чаю він, як завжди, випив, переглядаючи з олівцем у руці чергові номери фронтової, армійських і дивізійних газет.

Потім поїхав у другий ешелон, вислухав там повідомлення заступника командуючого по тилу, записав у блокнот ці дані й до пізнього вечора їздив по фронтових тилах, перевіряючи, як насправді йде діло.

Він побував на двох артилерійських складах, потім на складі пального, потім перевірив, як надходять авіаційні заправки на одному з аеродромів, звідти зазирнув у госпіталь, який, усупереч повідомленню, ще й досі не передислокувався вперед, і, нарешті, поїхав спочатку на одну, потім на другу станцію постачання, куди залізницею прибувала основна маса тих вантажів, без яких не можна було починати наступ.

Власне кажучи, за розподілом обов’язків основний контроль над усім, що стосувалося тилів і постачання, лежав не на ньому, а на другому членові Військової ради.

Проте Львов, вважаючи, що той не впорається, діяв через його голову.

Звичка думати, що майже всі, хто з ним працював, не досить сильні для того діла, на яке їх поставили, завжди спонукала його усвідомлювати свою власну необхідність.

Коли б він думав інакше, то дивувався б: навіщо він тут і чому його сюди послали?

Усвідомлення, що він — людина, покликана виправляти чужі хиби, так увійшло в його плоть і кров, що він, ще їдучи на нове місце служби, вже заздалегідь вважав, що ті, з ким він має зустрітися, не зробили до його приїзду всього того, що повинні зробити.

Сьогодні він повернувся з поїздки по тилах і невдоволений, і заразом вдоволений. Невдоволення діяльністю інших людей викликало в ньому почуття вдоволення своєю власною діяльністю.

Не можна сказати, щоб справа постачання їхнього фронту перед майбутнім наступом ішла погано. Але картина не була така вже й безхмарна, як у вранішньому повідомленні заступника командуючого по тилу.

Всупереч графікові, не підійшло кілька ешелонів, на одній станції простоювали порожні вагони, а на іншій вантажі першої черги загнав хтось на дальні колії, і вони приймали їх пізніше від вантажів другої черги.

Крім того, були підстави думати, що принаймні два ешелони, які ще не підійшли, хтось затримав по дорозі й переадресував на сусідній фронт.

Про все це, крім внутрішніх заходів, треба було написати три гострі шифровки до Москви: в НКШС, у Генштаб і в штаб тилу.

Це він зараз і робив, поклавши перед собою блокнот із записами й книжку з бланками шифротелеграм.

Написавши всі три шифровки, Львов покликав крізь двері: «Шлейов!» І коли той зі своїм заспаним обличчям став на порозі, звелів йому покликати шифрувальника.

Шлейов вийшов. Львов підвівся з-за столу, щоб сховати книжку з бланками шифротелеграм назад у вогнетривкий ящик, і потім знову сів до столу. Долаючи втому й бажання відкласти на завтра написання того найголовнішого документа, що його він мав послати на адресу Сталіна, він усе-таки вирішив зробити це сьогодні, не зволікаючи. Треба було тільки ще раз обміркувати справу всебічно, а головне, подумати про ясність і стислість своїх аргументів.

Те, про що Захаров їдучи до Львова й лютуючи на нього, думав як про головне, для самого Львова головним не було. І намір перемістити начальника політвідділу армії Черненка, і бажання знайти підтримку своєї ідеї — завчасно замінити Серпіліна — все це, разом узяте, було тільки частиною тих тривог, які охопили Львова перед майбутнім літнім наступом.

Півтора місяця тому, коли той фронт, де Львов досить довго, довше, ніж на інших фронтах, був членом Військової ради, розділили на два, призначивши на обидва фронти нових командуючих, а самого Львова послали сюди, де, власне, все створювалось наново.

І хоч після розподілу на тому, на другому, фронті опинилося вдвічі більше сил, ніж на цьому, Львов не дозволив собі взяти під сумнів, що його призначення на цей другорядний фронт було правильним і потрібним для справи. Мабуть, Сталін вважав, що саме він, Львов, не відступаючи перед труднощами, зробить усе необхідне для майбутньої боєздатності цього щойно створеного фронту. А коли хтось буде заважати, доповість без вагань, хто б то не був.

Думка про те, що його долею, хоч як би вона там склалась, опікується завжди сам Сталін, і не хто інший, ця думка, що мала підстави й давно стала впевненістю, полегшувала Львову найтяжчі години. З цією впевненістю він не роздумуючи брався за доручення, які обіцяли йому трудне життя. З цією впевненістю після невдач ладен був не ремствуючи піти хоч на полк, якщо вважатиме це за потрібне Сталін.

Хто знає, що лишилося б від цієї покірливості, коли б він засумнівався: а чи не причетний до вирішення його долі ще хтось інший? Але саме це йому не спадало на думку, і він під ударами долі лишався самим собою, людиною, яка нещадно доповідала Сталіну про справжні й вигадані помилки та пороки інших людей і яка ніколи в житті не просила поблажливості для самої себе.

Звичайно, коли його раптом призначили на цей фронт, йому довелося змусити себе думати, що так і треба. Але звичка до насильства над самим собою, над природними почуттями прикрості та болю вже давно стала такою невід’ємною часткою його натури, що він навіть пишався своєю здатністю нехтувати власні почуття.

Він був не з тих, хто гладить проти шерсті тільки інших. Він був здатний гладити проти шерсті й самого себе. І саме на цьому жорстокому ставленні до себе обгрунтував своє право на нещадність до інших.

Коли він сьогодні сказав Захарову про Черненка: «Ви ще пошкодуєте!» — він зовсім не хотів настрахати цим Захарова. Він мав на увазі тільки одне — реальний хід подій. Черненко з його хоробрістю, котрої ніхто не відкидає, внаслідок своєї так званої нелюбові до канцелярщини, за якою насправді приховувались ледарство й недисциплінованість, не годиться і не годитиметься їв начальники політвідділу. І це доведе найближче майбутнє. І Захаров все одно змушений буде покаятися в своїй затятості й погодитись уже не переводити, а знімати Черненка, до того ж за обставин гірших,