Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Сьогодні, міркуючи над величезним значенням, яке мав цей обряд для нас і для всіх індійських племен у преріях, я доходжу до висновку, що Танок Сонця насамперед об'єднував наші групи. Адже всі вони цілий рік мандрували в преріях і не бачили одна одну, а тут збирались докупи, і в них росло почуття єдності. Коли вони знову розлучалися на цілий рік — кожен індієць відчував себе членом великої дужої сім'ї.

Після багатоденної мандрівки ми добралися до річки Намака, на берегах якої споконвіку відбувався Танок Сонця. Тут ми застали величезний табір, де зібрались майже всі клани племені чорноногих. Табір розкинувся на протязі трьох кілометрів. Красиві намети, свіжо розмальовані фарбами, оточували місце, призначене для танців. На цій площі вже стояли кілки величезного частоколу, в якому мала відбуватися церемонія. Частокіл ще не був готовий, але від цих приготувань і в нас почало рости серце в грудях.

Тільки-но в таборі побачили, що ми наближаємось, кільканадцять вершників помчали нам назустріч, аби привітати нас ще в прерії радісним покликом. Вони привели нас на призначене для нашої групи місце. Старші хлопці повинні були допомагати батькам напинати намети-тіпі, але ми, малі, вільні від праці, відразу ж пірнули в гамірне життя табору.

Нас охопив піднесений настрій.

— Який я щасливий! — признався мені Міцний Голос, перше ніж взятися до роботи.

— Я теж! — вигукнув я. — Глянь, скільки тут зібралося хлопців.

— Будуть забави, ще й які! — зауважив брат, роздивляючись навколо, і додав урочисто, мов великий воїн: — Гаук!

— Гаук! — повторив я.

Скрізь було багато хлопців, яких ми знали ще з минулих років. Насамперед треба було довідатись, у кого з них за останній час трапилися цікаві події.

— Ой, у нас була така подія! — зараз же похвалився якийсь хлопчак.

— Ну, кажи: яка? — напосілись на нього всі.

— Наша коняка ожеребилася і…

Вибух глумливого сміху перебив малого, який дуже зніяковів.

— Оце то геройська коняка! Справді! — глузували ми. — Такій героїні треба було б дати орлине пір'я на голову!

Малий ледве не плакав, а ми вже допитувалися в старших хлопців:

— Ну, а у вас що?

— Мій батько застрелив ведмедя…

— А боїв у вас не було з ким-небудь, справжніх боїв?

— Мало, — несміливо признавалися ті… — Була тільки одна сутичка…

— З ким?

— З асінібойнами, але…

Та коли ми почали з'ясовувати подробиці й розпитувати докладніше, хлопці не змогли нічого нам сказати до пуття, і кінець кінцем неохоче признались, що до сутички навіть і не доходило, хоч вона, як то кажуть, висіла на волосинці. Мало не пролилася кров, але вожді дійшли згоди й супротивники, на жаль, замирилися.

— Мало не було сутички! — перекривляли ми їх, надуваючи губи. — Так, так. Мало не було…

— А ви? — питалися хлопці ображено. — У вас було щось? Певне, теж не було нічого важливого?..

Ну, нарешті розмова звернула на второвану стежку! Дійшла черга й до наших подвигів.

— Ей, що там казати! Таки було дещо! — відповіли ми недбало з таємничим виразом.

— Можете ви розказати, що саме сталося?

Зацікавлення наших слухачів зросло до останньої межі, але й ми вже не панували над собою. Прорвалася гребля нашого терпіння і гри в стриманість. Слова покотилися, мов бурхливий потік у Скелястих горах.

— Ми — гаук! — мали великі пригоди. Ворони й американці вкрали у нас коней, вбили шістьох людей і серед них Кошлате Орлятко, але за це ми дали їм такого бобу, що пам'ятатимуть аж до Вічного Полювання. Стільки поклали, що й полічити не можна — може, сотню, а може й більш, бо ми не лічили вбитих. І батьки дозволили нам, хлопцям, підкрастися аж до самісінького ворожого табору, а коли почалася стрілянина, ми зняли страшенний крик, ворог подумав, що його атакують, і почав у нас стріляти, але ми не злякалися, злякався тільки старший воїн, який нас охороняв. Він наказав усім повернутися до матерів. Тим часом кулі сипалися, як дощ, жодна не влучила, гаук!..

Наші друзі визнали, що їхні вожді ніколи б не дозволили їм узяти участь в бою — і дуже нам заздрили. Деякі навіть заявили, що втечуть від своїх, щоб шукати справжніх пригод. Чи ми їх приймемо до себе? Ми відповіли: приймемо кожне хоробре серце, гаук!..

Розповіді швидко вичерпались, і ми перейшли до ігор та змагань. Ми хотіли розіграти наш останній бій, але тут виникли труднощі: всі хотіли бути чорноногими, дуже небагато згодилося грати ворон, і нізащо в світі ніхто не хотів бути американцем. Довелося відмовитися від цієї гри. Почалися змагання, які тривали з ранку до вечора. Кожен хлопець хотів показати свою вправність у чому-небудь: у стрибках, в бігові, киданні каменів, стрілянні з лука.

Отакі розваги тривали понад десять днів. Бубни калатали в кількох місцях табору, і воїни весь час вели церемоніальний танок, який передував головному обрядові, на честь Сонця. Звичайно кілька або й кільканадцять танцюристів, які належали до одного братства, виконували обряд, в основі якого лежали таємні зв'язки воїнів.

У таборі ночами чути було співи й луну танців, а потім тихий тупіт індійських сандалів — мокасинів. Охоплені цікавістю, ми підіймали полу намету. Похилені постаті воїнів, закутаних в ковдри, мовчки