Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Але батько і не глянув на нас. Його погляд втупився в бізона.

— Го-го! — тільки й вимовив він, але це прозвучало майже як схвалення.

Він підійшов до тварини. Очі в нього блищали, в них не було й тіні незадоволення. З сумлінністю судді оглядав він кожну стрілу, що стирчала в тім бізоні, й півголосом лічив:

— Перша, друга, третя… четверта…

Брат, почуваючи свою провину, почав шморгати носом. Намагаючись потішити, я крадькома стис йому руку.

— П'ята, — лічив далі батько, — шоста. А це що?

І, засміявшись, показав пальцем на мою стрілу.

— Це я… Це моя… — заїкаючись, пробелькотів я.

— Навіть і ти, шибенику? — зрадів батько. Тільки тепер він помітив наші сумні обличчя і глянув з подивом.

— Чого це ви стоїте похнюпившись?

— Шість стріл… — простогнав Міцний Голос.

— Ах ти ж, дурню! — засміявся батько. — Знаєш, скільки стріл я послав у свого першого бізона? Одинадцять. Шість стріл — це ж чудово!

Він схопив нас за руки і затанцював навколо бізона танець перемоги. Нам стало тепло, серця наче танули в грудях. Захоплено ми стрибали разом з батьком. А батько співуче вигукував:

— Шість стріл, го, го, шість стріл! Добрий мисливець з цього хлопця, го, го! Випустив тільки шість стріл! Буде з нього воїн, го, го…

Але у Міцного Голоса совість була неспокійна.

— Батьку! — мовив він. — Я повинен тобі признатися. Я хотів збрехати.

І він розповів усе — як хотів витягти стріли з убитого бізона й засипати рани землею, та як я заперечив, сказав, що треба ненавидіти брехню…

Батько слухав уважно, і раптом притягнув мене до себе й так міцно притиснув, що мені аж дух перехопило. Він випустив мене з обіймів і підвів до коней, які стояли поблизу й скубли траву.

— Подобається тобі цей буланий? — з усміхом спитав батько, показуючи на коня, яким я приїхав.

Я не зрозумів, що він має на думці.

— Подобається.

— Це твій! Дарую тобі його.

Мені знову перехопило подих. Індійські хлоп'ята мого віку ще не мали власних коней.

— Це мій? — пробелькотів я. — Справді мій? Назавжди?

— Так, твій.

Від радості мені аж загуло в голові. Я схопився і вже сам затанцював навколо буланого, співаючи й щось вигукуючи. Це була ще напівдика тварина, і я мусив весь час стежити, щоб вона не стукнула мене копитом.

Запевняю вас, що того дня не було щасливіших людей від нас трьох: дорослого, підлітка й малюка.

Ми повернулися на те місце, звідки розпочалося полювання. Жінки вже здирали шкури й паювали м'ясо. Підрахували, що бізонів убито понад шістдесят — багатюща здобич. Вбиті тварини лежали в прерії на протязі кількох кілометрів. Кожен мисливець малював на своїх стрілах власні знаки, щоб можна було їх відрізнити, і зараз жінки впізнавали за цими стрілами тварин, яких уполювали їхні чоловіки або рідні. Мисливці, які стріляли з рушниць, клали на тушу свої стріли, щоб позначити.

Під час полювання малий син умерлого чаклуна Білого Вовка гасав на своєму коні разом з іншими хлопцями. Мати дала йому батьків сагайдак і стріли. Хлопець почепив собі сагайдак через плече, але він був ще занадто малий, щоб полювати. Побачивши його, наша мати витягла тихцем з його сагайдака стрілу Білого Вовка і покликала мене й брата за собою.

Вона привела нас до телиці, яку вбив брат, вирвала з її тіла всі стріли і натомість встромила стрілу Білого Вовка, ніби чаклун ще був живий і сам застрелив бізона для своєї сім'ї.

— Чи ти згоден на це, Міцний Голосе? — спитала мати.

— Охоче, мамо! — відповів брат.

Він зрозумів, яка це честь для нього бути годівником родини чаклуна.

— А ти, Бізончику?

— Так, мамо, — відповів я трохи збентежено, бо ж здобич була не моя.

Мати задоволено кивнула головою і пішла до інших жінок.

Згодом ми бачили, як вдова Білого Вовка поралася біля нашої телиці. Вона зрозуміла німу мову встромленої в неї стріли й плачучи здирала з бізона шкуру.

В нашому таборі закипіла робота. Треба було вичинити бізонячі шкури й висушити м'ясо на пемікан. Це забрало більше ніж місяць. Найкращу частину туш віддали дідусям та бабусям, яких, за старим звичаєм, плем'я оточувало великим піклуванням. М'ясо ми їли переважно сире, а коли хотіли його спекти, настромляли на кінець палиці й тримали над вогнем.

Коли зимові запаси вже було запаковано в шкіряні мішки — ми рушили в дорогу — на північний схід. Там, в Канаді, серед літа збиралися раз на рік усі групи чорноногих,