Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

— Що продаватимеш?

— А нічого. Витрішки! — засміявся ’ парубчак і повернувся, щоб іти.

Але побачив, що татарочка поруч стоїть і мовчки слухає, як він теревені розводить із цією смаглявою перекупкою.

У татарочки видобувся голос:

— А я твої боби купую. Усі боби.

— То бери! — здивувалась молодиця. — Видно, що в тебе насправді очі неурочливі і рука легка. Ти знаєш, їй-богу, продаю як для себе, а до мене за весь ранок ніхто… Як ти з’явився — у мене весь кошіль купують!..

Не встигла перекупка щось іще сказати, як татарочка крутнулась до хлопця.

— Допоможеш віднести. Тут недалеко.

Молодиця підтисла вуста і невдоволено здвигнула плечима.

— От же нахаби ці ординці! Як хлопця звати, не спитала, а вже їй віднеси.

— Мені-бо що? — і поблажливо подивився на низеньку татарочку.

По татарці було видно, що вона й чотири кошелі потягне.

— Я віднесу й прийду. Бо мені якось без діла нудно… Аби був гусак, а підсмажити — підсмажимо! — Парубчак узяв кошіль і пішов за татаркою.

Коли вже занурився в натовп, повернувся і кивнув молодиці, що насуплено дивилась йому услід. Ніби сказав: «Віднесу, щоб відчепилась, і зразу й прийду».

Проте, скільки молодиця не чекала того парубійка, він так і не з’явився. Молодиця добре спродалася, бо в неї зразу ж по тому пішов швидкий торг, як хлопець підказав татарці купити її боби. Вона і горох продала, і гречку, і квасолю, та й взагалі все, що винесла. Але настрій у неї був препоганий.

Хоч і спродалась, та стояла майже до самого кінця базару. Така сама перекупка, як і вона, спитала:

— Настю! А чого ти оце стоїш? Ти ж давно спродалася…

— Та думаю гусака купити… Чекаю… Що лишиться, то дешевше буде! — відказала вона невдоволено, а сама розглядалась по боках. Подумки сказала собі: «Це ж треба! Така легка в хлопця рука і око неурочливе! Тільки підійшов, сказав — і все збула! Як закляв… А він візьми та й не прийди. У, чортове сім’я ординське, козолупи смердючі! — лаяла вона подумки татарочку та все її плем’я. — Не треба було його відпускати з тією відьмачкою! Хлопчик він молоденький, необачний! А татарюга така вже, видно, хвойда, що нема де й тавра ставити…»

Парубчак полишив базар разом із татарочкою. І тягнув, крім кошеля з бобами, ще рибу, яку вій вибрав, бо татарка у цьому нічого не тямила. І птицю, і доброї ріпи, і квасолі, і сочевиці мірку. І навіть зайця.

Він провів татарку до високого, білого, гостроверхого тину. За болонками чулись вигуки та якась колотнеча.

Татарка застукала залізним кованим кільцем у дубові дошки брами умовленим стуком.

— Це я, Роуза! — вигукнула татарка. — Відчиняй жвавіш!

Відчинилася вузька бічна хвіртка при брамі. І в проході чолов’яга виріс здоровий. Не менш ніж на дві голови вищий за парубчака. Обличчя наче з каменюки витесане. Нічим не був схожий на татарина, окрім щілин вузьких очей. А ніс ьеликий і волосся русяве. Тільки-от щілини очей татарські, та, правда, й вилиці закруті. Парубчак здивовано подумав: «Куди це я потрапив?» А вже татарочка вела його через подвір’я чисте, на якому коней шкрябали двоє чоловіків. Парубчак на них задивився. Бо один був довготелесіший, ніж воротар. А другий чорновидий, кучерявий, з пухнастою купою волосся. А на тій копиці кучерів згори примостилась маленька червона шапочка. Він стояв до хлопця спиною і чистив високого рудого коня.

Коли вони зайшли до людської, там біля казанів, біля печі поралась служниця. Місила тісто, як зрозумів парубчак, на локшину.

Хлопець все, що приніс, розклав на столі.

— Ну добре, я тепер пішов.

— Куди ти підеш? — здивувалась татарка. — Ти ж казав, що вмієш готувати всяку страву. Рибу тим пак. Якщо ти не хвалько, візьми і приготуй!

Парубчак роздягся, пошукав кілок на стіні, щоб повісити свою свитку, шапку й торбу. Закасав рукава. Перше, що він взяв, були ножі. Помацав, чи гострі леза.

Служниці не встигли озирнутись, як він відшукав оселку, підправив леза ножів. Заходився чистити і патрати рибу, відсікати плавці. Потім схопив тих трьох качок, яких притягли з базару. Наказав общипувати. А сам вже білував зайця, відкидав кишки. І все робив з такою швидкістю, що ті двоє навіть припинили скубти качок.

— Якщо мені стільки готувати, то й поміч справжня потрібна. Давайте помагайте!..

І, поки вони скубли качок, парубчак поклав рибу в казан, заправив і взявся домішувати і вибирати тісто на локшину.

Служниця повернула до татарки обличчя і підняла брови, питаючи: «Хто це? Звідки він?» А татарка нічого не відповіла, тільки хихикнула. Вона й тут, знявши з себе свитку, не розмотувала хустки. Хустка прикривала їй лице, тільки очі блищали. По очах було видно, що вона сміється над молодицею. Молодиця полишила свою качку, стала поруч хлопця і просто заглядала йому в руки. І тоді вже він