Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Тіло його було готове ще раз зійтися з нею в нестримному танці кохання, проте розум був скований. Раптом з’явилося й третє відчуття – тривога. Ніби на підтвердження того знадвору почулося тупотіння кінських копит.

– Ану, дай лише гляну.

Левченко встав і виглянув крізь шпару в дошках: на подвір’я в’їхав десяток вершників.

– Люципер шляхту приніс. Гляди: до корчми пішли.

– Шляхта? – налякалася пані і швидко підхопилася та стала поправляти на собі одяг.

– Так. Та не бійтеся, моя пані, – то не ваш чоловік. Схоже – конфедерати…

Вони навідалися не просто так: он, один стоїть біля коней і стереже вхід до корчми. Усі озброєні, войовничі. Ох, неспроста все це. Кого ж вони шукають? Може, Молдаванина? Він говорив щось про Мотронинський монастир, а конфедерати вже давно пеклом дихають на цю обитель.

– Ходімо, проведу, – подав Левченко руку Меланії, і вони тихенько вислизнули з сіновалу, а тоді козак вивів її з корчемного подвір’я через задній вихід та посадив на бричку. Не криючись перед своїми слугами, пані поцілувала його гаряче на прощання.

– Ніколи тебе не забуду…

Поїхали. Левченко вдихнув свіжого повітря на повні груди. Зброя була напоготові, хміль уже майже вивітрився з голови. Надворі починало світати, над шляхом розливалася ранкова мла. Похолодніло, тож Левченка, розпаленого любовними утіхами, мимоволі струсонуло.

– Гарний ранок, щоби відправити когось до пекла…

Пішов. Потрібно було пробиватися до корчми: там побратими, а ще – чернець. Іван рушив корчемним двором: цього разу навпростець, по калюжах. Двір був пустельний, лише коні новоприбулих шляхтичів кучно стояли біля конов’язу і сторожко оглядалися, зачувши козака. Левченка порахував – десять.

Першого шляхтича зустрів на вході в корчму: був здоровецький, мов гора. Він зустрів Івана своєю дебелою рукою, штовхнувши у груди, коли Іван спробував пройти повз нього. Їх погляди перетнулися: пан дивився на козака вовчим поглядом.

– Стояти! Куди сунеш?

– До корчми, куди ж іще? – розвів руками Левченко. – Зійди з дороги, пане.

– Туди не можна – там шляхта бенкетує. Іди собі геть.

Левченко розправив вуса.

– Помістимося всі. Зійди, пане, з дороги по-доброму.

Шляхтич тут же наїжився.

– Погрожувати мені надумав, брудний хлопе? Та я шляхтич, конфедерат, курва твоя мати була! Геть звідси, бо зараз ноги з дупи повисмикую!

При цих словах шляхтич схопився за шаблю, однак Левченко його випередив і гахнув лобом просто в ніс – аж панові памороки вибило. Тут же козак штовхнув пана ногою, так що той ступив крок назад, відчинив своїм тілом двері, влетів усередину корчми і впав просто своїм товаришам під ноги.

Іван зайшов. На нього дивився десяток пар очей: козаки, конфедерати, драгуни, Молдаванин. Корчмаря та корчмарки не було видно: певно, вже поховалися. Побитий шляхтич батькував і намагався підвестися з підлоги, пани мимоволі потяглися до шабель.

– А чого він мене не пускав? Хіба ж можна відмовляти доброму козакові в чарчині? – розвів руками Левченко, тоді поглянув на Молдаванина і мовив:

– Через тебе, ченче, мені тепер горілка до горла не лізе. Ходи зі мною – вроки мені знімеш!

Справа в корчмі розверталася наступним чином: конфедерати оточили ченця і драгунів, що його супроводжували, ті ж, будучи у меншості, скупчилися і напружено приготувалися до оборони. Моторний і Гаранджа сиділи досі спокійно, не знаючи, варто їм втручатися, чи ні. Борщик продовжував спати. Іван оцінив ситуацію і вирішив, що мотронинського ченця напризволяще кидати не можна.

– Він піде з нами, – твердо мовив найстарший з конфедератів.

– Дідька лисого! – гаркнув Левченко, тоді звернувся до драгунів: – Хлопці, виводьте ченця надвір!

Конфедерати наїжилися на Левченка.

– Геть звідси, бидло!

– Дайте нам спокій! – гукнув один із драгунів. – Маємо наказ коронного гетьмана! Ми під захистом королівського охоронного листа!

По говірці драгуна Левченко впізнав у ньому русина з Галичини…

– Тут уже не діють накази ані коронного гетьмана, ані короля. Вони – зрадники. Тепер тут закон Конфедерації. Цього чоловіка ми беремо під варту, – заявив один з панів.

– Маємо наказ! – ще раз нагадав драгун.

– До дябла накази!

– Командуйте собі в Барі, чи де там ваша республіка? – спокійно мовив Левченко конфедератам. – Нам шаблі дав воєвода з милості короля, а ваші конфедерації і республіки нам до сраки.

– Не пхайся до політики, хлопе! – попередив конфедерат.

– А ви не пхайтеся до королівських драгунів і православних ченців.

– Цей чернець – злочинець! – гаркнув уже інший конфедерат.

– Я не злочинець. Я – посланець до сейму і в мене є охоронні грамоти! – нарешті озвався і Молдаванин.

Ось, значить, до чого вже дійшло! Левченко зрозумів, що тут справа дуже непроста: раз конфедерати насмілилися напасти на таку людину, значить, все це неспроста.

І тут спалахнула та іскра, з котрої все і вибухнуло: шляхтич із перебитим носом нарешті прочухався, тоді підвівся із долівки і з криком дикого кабана кинувся на Левченка. Іван, побачивши це, уникнув захвату, а тоді, захопивши руку супротивника, спритно кинув його через бедро. Пан гухнув на землю, розтрощивши своїм тілом лавку, що опинилася на його шляху.

Решта конфедератів тут же схопилися