Володимир Кошелюк - Green Card

очі розбігаються. Наплічники з численними застібками й карманами, каски, саперні лопатки, броніки, плащ-палатки і ще багато дрібниць. Також намети на взводи, різне бівачне спорядження.

Це рай. Зранку тільки зарядка, ніякої муштри. Дріли не так гарчать, їмо досхочу й не надто швидко. Здоровенне стрільбище. За небокраєм синіє хвилястий пояс гір. Сидимо прямо на землі. Всередині кола подіум – жилавий сержант показує основні позиції для стрільби, як цілитись й регулювати приціл.

Інструктори в білих коркових панамах ходять, пояснюють, показують. Лежимо. П’ятдесят чоловіків у ряд.

Кожна мішень пронумерована. Патронів не дають. Цілимось й натискаємо на гачок. Клац! Клац! Трохи тремтять руки. Скучив за цим. Запах зброї, мастила, пороху лоскоче ніздрі, заспокоює. Наші дріли стоять далеченько. Це не їхня земля.

Роздали холості набої. У вухах жовті затички. Постріли глухі, наче кульки лопаються. Сусід зліва перед кожним пострілом заплющує очі. Боязнь пострілу. Інструктор помітив, присів, щось утлумачує.

Якось аж не по собі – спокійно так, без крику. І матюків майже немає. Не по-нашому. Бах! Бах! Ще магазин.

Понад годину «холостимо». Синювата димка над полем. Ноги ніби приском обсипали. Стрільба сидячи – повна дупа. Болить спина, тягне шию. Сигнал – міняємо позицію.

Нарешті бойові. Аж руки тремтять. Інструктори насторочені. Але ми не чудимо. Лускотять постріли. Магазинів ніхто не рахує. Набоїв і поготів. Вистріляв один, тримай інший. Я не докумекав зразу. Випустив тридцять, лежу, страждаю. Дивлюсь, інструктор іззаду. Сигналю.

– Сер, можна ще один магазин?

– Тримай, синку. Стріляй влучно.

Чудеса! Хтозна скільки часу пройшло. Я п’яний. Ствол пашить. Мішень міняв разів із десять. Чергую положення, режими. Справжній транс. Наче тоді, в університеті. Скоріше б якісь змагання. Ще магазин. За мішенню кушпелить пилюга. Скоро повинні іскри летіть – там причеп куль.

На третій день інструктор зразу поставив повний цинк магазинів. Хлопці гиготіли.

– Любиш зброю, рекруте?

– Дуже, сер!

– Ти потрапив у правильне місце.

Так цілий тиждень. Ночували в наметах, їли під здоровенним навісом. Дріли не так кричать. Муштри немає – розім’ялись, і на стрільбище.

Пролетів тиждень. Завершили тренуванням з ручними гранатами. Спочатку кидали «лопушки», далі видали бойові. Все пройшло б нічого, та рекрут Маркес, опецькуватий коротун, зашкопиртався й випустив гранату під ноги. Добре, що не висмикнув кільце.

Ми думали, інструктор закопає бідаху в тій траншеї. А ні, тільки відважив такого духопелика, аж каска злетіла.

Я спокійно поглядав на таку «демократію», а от Нік закляк. Проте наш дріл уважно вивчав хмари, хлопці й собі вирячились на небо. Заняття продовжили. Маркес тільки шморгав й потайки чухмарив «штани».

Сьомий тиждень. Суцільні заліки. В нас витріщені баньки й зади в милі. Після фінальних стрільб я – лідер взводу. П’ятдесят патронів, дистанція – двісті, триста, п’ятсот ярдів. З двохсот п’ятдесяти балів вибив двісті сорок сім. Дріл аж розцвів.

Кінець другої фази. Ганяємо лісом, проходимо смугу перешкод. На стояках причеплені шини, розрізані навпіл. Примкнуть багнети! Бий, коли, біжи! Прикладом! Повзти! Земля набивається в рота, пилюга сліпить. Встать! Бігом! Гатить кулемет, рів з рідкою багнюкою, зверху колючий дріт. Болото хлюпотить скрізь, чвиркає зі швів. Встать! Не лишаєм своїх, виродки!

Морган борсається в тванюці. Встає, кричить, знову падає. Люто матюкаючись, завдаю це падло на спину. Гвинтівка боляче тицяє в поперек. Зараз виплюну легені. А тоді печінку. Морган, не крутись, скотиняка!

Висота Джона Базіліона. Добряча гірка з крутими схилами. Я з Ніком тягну важезний ящик. Дрібні камінці, пісок – ноги грузнуть, пилюка до неба. Колись морпіх Базіліон тягав боєприпаси на висоту і захистив позицію. Тепер ми премо ящики, аж пуп вилазить. Дріл на самому вершечку.

– Де периметр? Вас замочили, слабаки! Назад!

Сковзаємося вниз. Щемлять коліна, ручка розсікла палець, але ми деремось.

– Вниз, комахи!

Гатить дощ. Косі струмені січуть лице, барабанять по касці. Шалений вітрюган рве одяг. Табір знесло. Намети валяються в грязюці. Нас загнали до казарми.

– Сполоснути зброю!

Голі, з гвинтівками, набиваємось у душ.

– Я сказав зброю, а не ваші смердючі тіла!

До півночі чистимо гвинтівки. В дріла паскудний настрій. Щоб краще спалося, віджимаємось, поки руки не зведе.

Ранком швиденько запакувались в автобуси й додому.

Сан-Дієго зустрів гуркотом літаків. Знайомий краєвид аеропорту й висоток. Дивно, я тут лише два місяці, а почуваюся як удома.

Знову муштра. І канати. Високо над землею, здирають шкіру з долонь. Ще дерев’яні стіни, які треба перелізти, й колоди переповзти. Вишки, на які без допомоги не забратися, сітки з канатів. Рукоходи, де в кінці підтягуєшся. І так цілими днями. Швидше, комахи!

«Day Movement exercises». Тріщать кулемети, скрипить пісок. Він скрізь. З носа тече. Теж пісок. Тримаю колючий дріт, поки хлопці проповзуть. Займаємо кругову оборону. Тримай периметр! Вниз, засранці! Нижче! Рветься «хлопушка», затягує давлючим чадом. Гримить кулемет. Повземо. Підтягуємо доходяг, цуприкуємо зброю – жоден «marines» не залишиться на поталу. Хай за десять тижнів не стали друзями, але командою бути необхідно, інакше провалимось усі.

Одинадцятий тиждень. «The Crucible»[30]. П’ятдесят чотири години пекла. Нік крутиться, аж постіль ходором ходить. Казарма шелестить. Хлопці перешіптуються. Два дні – й ти не паршивий рекрут, а «marine». Але можна не пройти. Й тоді додому. З соромом і брехнею.

Півгодини до підйому. Ніхто не спить. Дріл ходить проходом, щось мугикає. Зиркає на годинник. Час.

– Світло!

– Світло! Світло!

– Рахунок!

– Перший, другий…

– Ординарець!

– П’ятдесят один рекрут на палубі, сер!

Марш. За спиною п’ятдесят кілограмів. Блюю, втираюсь, біжу далі. Чортзна скільки часу пройшло. Ні дня, ні ночі. Усе, що тяглось три місяці, втиснули в ці два дні. В роті солоно – губи, наче варяниці, добряче до мене приложились на поєдинку. Спина, лікті, коліна – стерті. Ноги грузнуть у піску. Збоку гарчить дріл. Бігти тринадцять миль. Цілу ніч лазили під колючим дротом, плазували в ровах з грязюкою. Над головами гатив кулемет, щось без кінця вибухало. Голова гуде – поєдинки врукопаш й на палицях. Мені попався запеклий чорт. Та все ж пройшов.

Поряд хрипить Нік. Вигляд як у мертвяка – вибалушені очі, запалі щоки, губи порепались. Я, мабуть, ще гарніший.

Передній зашкопиртався й гепнувся з усіх копит, наче дохлий кінь. Підлетів дріл.

– Що сталось?

– Ноги, ноги, сер!

Дріл обмацує гомілки. Ми порівнялися.

– Стій! Чого розлігся, гівнюк! Встать! Ноги цілі, просто судома. Піднімайся!

Вставай, Хубер! Дорогенький, вставай!

– Рекрути, забрати речі, транспортувати пораненого!

У Ніка очі полізли рогом. Сука, нам хана. З цим бугаєм точно не добіжимо. Завдаю ще один наплічник на спину.