Галина Бабич - Професор Шумейко

Професор Шумейко ловить себе на думці: а чи немає з мого боку деякої ідеалізації того часу? Яка там ідеалізація, коли весь час їсти хотілося.

Поринули в сон дачні сади, сусіди, охорона, тільки одне вікно світилося, хоч Клим Іванович намагався заснути. Не зміг. Уперше, мабуть, спостерігав перехід ночі у світанок. Чи випаде ще в житті така ніч? Потім відчув страшенну кволість. Серце калатало, кінцівки заніміли, а в голові — дзвони, дзвони. «Рано вмирають письменники, — співчутливо подумав Шумейко, — бо пропускають усе написане крізь власне серце. Вий-шов на веранду, хапнув повітря. «Треба щось прийняти.»

Після корвалолу прийняв так з наперсток ще й «на душу». Полегшало. Не повірите, потягло на спів. Та який?! Зараз розбуджу Тихона, у штани накладе. Учора в гаражі цементу не дорахував, зникла пляшка коньяку і банок з десять пива. Тихін не тільки звірюга — злодюга він, злодюга. Он до чого вже дійшов — грабує свого хазяїна. Ось тільки згадаю, хто мене навчив цього співу. Нонна? — Ні. Та — тільки класику. Остюк? Ні. Той — тільки народне, ліричне. О! Як голос із дзвіниці, Корцов! Той усяке вмів.

Подаємо в оригіналі, без перекладу.

Хлопцы, не волнуйтесь, Все будет, как раз! Все, что вы украли, Вытряхнут из вас. Вот какая драма! Пиковая дама...

— Це про таких, як ви, Климе Івановичу, це про. — Тихін зблід, укляк, впавши, як Фотинія, на коліна.

— Простіть, чесний, брильянтовий мій, хазяїне, простіть.

— Звірина, звірина. Ні. Ти гірше, ти гірше ката. Звір — гам, і кінець, а ти, Тихоне, шматочками, шматочками. Іди з моїх очей, злодюго. Бачиш, наукою займаюся. А з тобою розберуся потім. Мерзота! Мерзота! Прожену!

Хоча старий такий буває (не скажу який)! Ага, придумав: як вітер — то північний, то південний.

— Геть! Ніколи мені зараз не тільки балакати, а й дивитися на тебе, — тільки й вистачило сил сказати.

Гарна думка спала Климу Івановичу. «От якби я був не політологом, а, скажімо, поетом. Це ж можна стрічу ночі з світанком так опоетизувати! Словами не можу передати, але відчуваю, відчуваю серцем, казав же, що маю мистецьку душу.» І Клим Іванович зачудовано почав споглядати горизонт.

Дорогий читачу! Тобі не обов'язково мліти від того, якою побачив Клим Іванович стрічу ночі з ранком. Скажу більше: Шумейком опанував сон, і знемігши, він заснув прямо за письмовим столом.

Тихін уклав хазяїна на диван, укутав ковдрою і погасив світло в кабінеті.

Була дванадцята година наступного дня.

— Нарешті виспався! Ху! Як я тут опинився? Голова на валику дивана, черевики рядком біля нього, ковдра... Я ж наче за письмовим столом сидів. Тихін, Тихін не тільки звірина, Тихін. (ой, не скажу).

Клим Іванович відчув приплив любові і вдячності до Тихона. Коли що, запишу і його в заповіт, — пожалів старого. Пропаде без мене, пропаде.

— Тихоне! Де ти бродиш? Принеси щось поїсти! Міг би й розбудити, ніколи мені спати, поспішаю дуже з роботою, наукою точніше.

Тихін мовчки подав сніданок і вже хотів іти.

— Міг би й «доброго ранку!» Та не човгай по паркету! І за що можна любити цю людину? — холодно мовив Клим Іванович. — Вимкни телевізор, реве, як недорізаний віл. Не розумієш, заважає він мені.

Климу Івановичу хотілося слухати музику своєї юності. Сумну? Веселу? Усяку. Він нікому не розповідав про своє дитинство і те, що називають батьківський двір. Навіть дружині. Та не питала: захоче — розкаже. Дружина в пана Шумейка — вчителька, вона не лізла туди, куди її не впускали. На відміну від свого чоловіка великої мети не ставила. їй хотілося бачити свою доньку і дітей, яких учила, щасливими. Крапка. Коли Клим залишив батьківський двір, не барський, а таку собі сільську хату під солом'яною стріхою з низеньким дерев'яним тином і хлівцем для поросяти, мав надію і благородну мету: повернуся неодмінно. Усе потрощу, побудую заново не тільки хату, а й школу, лікарню, подолаю загальні лінощі, пиятику, бідність. Та батьківський двір професора Шумейка став дном Київського моря. Тепер із того обійстя, де колись росли вишні, шовковиця і велетенський осокір, стирчать одні корчі. Даремно я шукаю і верби, що росли на березі біля церкви. Не знаходжу. Одні корчі.

В те село, де минали літа молоді, Де я нишком складав мої перші пісні, Де плекав я на щастя надію палку Не вернутись ніколи, ніколи мені