Іван Іванович Білик - Яр

Максим розгублено простяг папірчину, де було написано оте «Г. Базилевич», яке збило його з пантелику. Жінка всміхнулася:

— Дуже приємно. Можете звати мене просто пані Ганна.

У кімнаті було задушно й пахло слабким незвичного аромату тютюном. Хлопець подумав, що то німецькі сигарети й що їх, певно, палить оця жінка, вбрана в чорну спідницю з білою блузкою. Він не зразу збагнув, що пильно роздивляється її стрункі ноги, взуті в такі самі скромні, проте досить елегантні чорні черевички та обтягнені шовковими панчохами тілесного кольору. А коли зловив себе на цьому, раптом відчув, що починає шалено червоніти. Його охопило роздратування на себе й на неї, і він сказав якомога грубіше, аби заглушити в собі ніяковість:

— Якщо кликали по ділу, то кажіть, бо ніколи мені!

І відчув усю безглуздість такого тону. Зрештою, чемність в усі часи вважалась обов'язковим правилом поведінки, спокійно можна розмовляти навіть із табірним наглядачем, якщо людина взагалі вміє триматись у руках. Але такі вмовляння ні до чого не призводили, і Максим швидко це усвідомив. Він не мав сили одірвати погляду від надзвичайно вродливого обличчя молодої жінки з великими й вузькими очима невловного кольору й довго підрізаним хвилястим волоссям, що відливало проти вікна темною міддю.

— Я ожид... Я чекала на пана довше, і коли б...

Вона раз по раз прохоплювалась російськими словами, це, певно, бентежило її, і при тому на вустах з'являлася швидка прохальна усмішка. І Максим не без роздратування відзначив, що та миттєва усмішка подобається йому і він хотів би бачити її ще й ще. Тоді знову помічав, що дивиться на її високі груди, які випиналися з-під непрозорого полотна блузки.

— Я бачив, як виселяють євреїв, — холодно й зверхньо відповів Максим. — Думав, нова влада гуманніша!

Він знав, що це не буде приємно їй слухати, але навмисне сказав у такий спосіб. І вже по тому невідомо чому захотілося, щоб вона відповіла на цю його репліку.

— Бачте... — Пані Ганна якусь мить добирала слова. — Німці вважають, що євреї не долж... — миттєва усмішка, — не повинні жити разом із усіма.

Максим про себе відзначив оте «німці вважають», проте й далі безцеремонно розглядав струнку поставу жінки. Цікаво, скільки їй років? Із двадцять п'ять? А своєї думки не висловлює. «Німці вважають».

— А що про це думаєте ви?

Вона блимнула на нього й не зразу відповіла, коли ж по хвилі озвалася, Максим був страшенно здивований:

— Ми з вами гуманітарії, учились в одному університеті...

Власне, здивувало його не те, що вона про нього знає, бо коли викликала, то, напевно, довідалась, а оте її слово «ми».

— ...Але я вчилася трохи раніше...

Вона невдоволено нахмурилась, а Максим запитав себе — чому? Невже через те, що не змогла пригадати свого віку? То скільки ж їй усе-таки?

— Ви закінчили Київський університет?

Він думав про те, чи вловить вона його думку.

— Т-так...

Але вона несподівано для нього новела думку в іншому напрямку.

— Ви, напевно, вже не читали праць Михайла Грушевського?

Максим стенув плечима:

— Грушевського вилучили з бібліотеки, ще коли я був на першому курсі.

Вона рішучим кроком ступила до свого столу в кутку. Максим тільки тепер усвідомив, що вони й досі розмовляли, стоячи посеред кімнати. Хода в неї була легка й граційна й стегна не вигравали жорнами, як у ледачих дівчат.

— Я приглас... я запросила вас, аби поговорити не про мене, а про пана.

У голосі їй забриніла сталева нотка, і це вже було щось нове, Максим відчув дистанцію, що пролягала між ним і цією незнайомою жінкою. Нарешті доведеться послухати, навіщо вона запросила його сюди. Максим, умостившись біля столу навпроти, мовчки розглядав її вузькі кисті з довгими пальцями. Такими руками, певно, не сапу тримати, невже вона ще й на роялі грає?

Пані Ганна помітила його погляд і нервово засовала руками по столі, тоді й зовсім поклала їх у пелену.

— Я счит... я вважаю, що нам треба поговорити про вашу роботу.

Це вже Максима починало дратувати. Якщо ця жінка раз по раз отак заїкатиметься, він не витримає й зробить їй зауваження. Але пані Ганна говорила гладенько й довго, жодного разу не збившись на русизм. Він людина освічена й молода, новій владі, новій Україні такі сили вкрай необхідні, бо росіяни й так оголили нашу землю, погнавши всіх молодих чоловіків битися за свої великодержавні інтереси, отже, кожна людина дорога, тим більше — інтелігентна.

Максим слухав неуважно, але зміст усе-таки вхоплював.

— Незабаром почнеться новий навчальний рік. Власне перший навчальний рік у новій Україні. Тому...

Він перебив її:

— Ви ще жодного разу не вжили слова «самостійна». Випадково чи зумисне?

Пані Ганна дістала з шухляди барвисту коробочку сигарет, витягла собі, підсунула гостеві й припалила. І лише, затягайсь і випустивши з рота прозору цівку диму, сказала:

— Моя слабина. Відколи батька мого... — тоді роздумала й подивилась Максимові просто у вічі: — Ви, пробачте, мабуть-таки трохи зловживаєте. Я й мусила б давно вже подчеркнуть... наголосити на цьому, але чомусь... І сама не знаю. Моє службове становище не дозволяє... Але годі про це. Росіяни ніколи б не дали Україні самостійності, вам, політкаторжанинові, цього не треба й доводити.

Потім запала пауза, і Максим подумав, що й справді поводився зухвало з чужою людиною в чужому домі.

—