Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

мала якийсь відтінок перемоги справедливості. Вибрав він і момент, коли в Карлайльській бухті на якорі не стояло жодного військового судна.

Дону Дієґо пощастило: корабель не викликав ані найменшої підозри, аж поки не відсалютував майже впритул по форту бортовим залпом із двадцяти гармат.

Четверо наших очманілих героїв спостерігали, як великий корабель, оповитий хмарою диму, поволі просувався вперед. Піднявши грот для полегшення маневровості та йдучи в крутому бейдевінді, він наводив гармати лівого борту на не підготовлений до відсічі форт.

Тільки коли відгримів другий залп, полковник Бішоп отямився раптом від заціпеніння і згадав про свої обов’язки. В місті несамовито били в барабани й лунав звук труби, наче була потреба ще додатково сповіщати про небезпеку. Як командир барбадоської поліції, полковник Бішоп мав бути на чолі свого нечисленного війська у тому самому форті, який зараз іспанські гармати перетворювали на купу руїн.

Згадавши про це, він бігцем подався туди, попри свою огрядність і спеку. Охоронці побігли слідом за ним.

Блад повернувся до Джеремі Пітта й понуро посміхнувся.

— Ось те, — сказав він, — що я назвав би вчасним втручанням у нашу долю. — Хоча, — додав він, подумавши, — сам чорт не знає, що буде далі.

Коли відгримів третій залп, Блад підняв пальмовий листок і обережно прикрив ним спину свого товариша.

Потім на подвір’я за частоколом, засапавшись і обливаючись потом, влетів Кент у супроводі доброго десятка робітників з плантації. Усіх охопила паніка. Кент завів їх у низенький білий будиночок, і за хвилину вони вибігли звідти з мушкетами, кортиками й патронташами.

На цей час групками по двоє-троє почали сходитись засуджені бунтівники, які, побачивши, що їх ніхто не охороняє, і відчуваючи загальний переполох, покидали роботу.

Коли нашвидкуруч озброєний загін кинувся до воріт, Кент затримався на мить, щоб розпорядитися рабами.

— До лісу! — скомандував він. — Біжіть до лісу й перебудьте там, поки все це скінчиться і ми не випустимо тельбухи цим іспанським свиням.

Сказавши це, він кинувся за своїми людьми, які мали приєднатися до тих, хто збирався в місті, щоб дати відсіч іспанському десанту.

Раби, не вагаючись, виконали б його наказ, якби не Блад.

— Хіба треба поспішати, та ще в таку спеку? — звернувся він на диво спокійним, як здавалось його товаришам, голосом. — Можливо, взагалі не буде потреби ховатися в лісі. В усякому разі, ми встигнемо зробити це й тоді, коли іспанці стануть господарями міста.

Отже, понад два десятки кинутих напризволяще рабів із засуджених бунтівників залишилися на подвір’ї і з височини спостерігали за розгортанням запеклого бою.

Народне ополчення і всі остров’яни, здатні носити зброю, чинили опір іспанському десанту з відчайдушною рішучістю людей, які знають, що в разі поразки милосердя не буде. Жорстокість іспанських солдатів стала притчею; навіть найжорстокіші вчинки Морґана і Лойоне блідли порівняно з тими звірствами, на які були здатні ці кастильські пани.

Але командир іспанців знав свою справу, чого, не погрішивши проти істини, не можна було сказати про барбадоську поліцію. Скориставшись перевагою несподіваного нападу, що вивів форт із ладу, він скоро довів барбадосцям, хто справжній господар становища. Його гармати, спрямувавши вогонь на відкриту місцевість за молом, де Бішоп невміло розташував своє військо, нещадно громили барбадоське ополчення. Водночас вони прикривали вогнем іспанських вояк, що підпливали до берега не тільки на своїх шлюпках, а й на шлюпках тих остров’ян, які так необачно поспішили назустріч кораблю, коли він тільки заходив у бухту.

Бій тривав з полудня до вечора; тріск мушкетних пострілів, який дедалі глибше проникав у місто, доводив, що іспанці неухильно просуваються вперед. До заходу сонця двісті п’ятдесят іспанців стали господарями Бріджтауна. Остров’ян обеззброїли, а губернаторові Стіду, що з переляку забув і про подагру, полковникові Бішопу й кільком нижнім чинам, замкненим дома у губернатора, дон Дієґо з підкресленою чемністю, що скидалась на глум, визначив розмір викупу: за сто тисяч песо та п’ятдесят голів худоби він утримається і не перетворить місто на купи руїн. А поки уважний і бездоганно ввічливий командир погоджував ці деталі з переляканим на смерть англійським губернатором, іспанці, вдираючись до будинків, грабували, пиячили та ґвалтували, як вони звикли робити в таких випадках.

Коли запали сутінки, Блад наважився спуститися до міста. Те, що він побачив, Джеремі Пітт, якому Блад згодом розповів усе, записав у тій товстій книзі, звідки взято більшу частину моєї розповіді. Але я не збираюся повторювати тут усе, що Блад розповідав Пітту. Воно надто відразливе, надто огидне; здається неймовірним, що люди, хай би якими розбещеними вони були, можуть скотитися в таку безодню звірячої жорстокості й розпусти.

Блідий як смерть, Блад не міг дивитися на це безчинство і поспішав скоріше вибратись із цього пекла. У вузенькому провулку він налетів на дівчину, яка бігла назустріч, перелякана, з розпущеними косами. За нею, регочучи й лаючись на всі заставки, важко гупав чобітьми іспанець. Він уже майже схопив свою жертву, коли Блад заступив йому дорогу. В руках у лікаря була шпага, яку він перед тим зняв з убитого і про всяк випадок захопив із собою.

Нахабно зупинившись, обурений і спантеличений іспанець побачив, як у сутінках блиснула шпага, яку Блад щойно витяг із піхов.

— Ah, perro ingles![3] — ревнув він і кинувся в обійми власної смерті.

— Сподіваюся, що ти готовий стати перед Творцем, — сказав Блад, вправно протикаючи шпагою тіло іспанця. Він зробив це з майстерністю солдата й хірурга. Іспанець навіть не зойкнув і лантухом гепнув на землю.

Блад підбіг до дівчини, що, вся в сльозах, припала до стіни, і схопив її за руку.

— Ходімо! — сказав він.

Але вона відсахнулась від нього, опираючись усім тілом, і злякано запитала.

— Хто ви?

— Ви чекатимете, поки я покажу вам документи? — різко обірвав її Блад.