Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби

Я посміхнулась: якби зустріти такого раніше — атас: «Прощавай, Миросю!»

Господи, про що я думаю!..

…З кухні почулися кроки — господар повертався з тацею, на якій стояли дві чашки, цукорниця і вазочка з бубликами.

Я швидко перевела погляд зі світлини на господаря. Фланелева сорочка, протерті на колінах старі джинси…

Краще б він спалив це все і розвіяв попіл над тим морем, над яким він стоїть такий гарний, наче Аполлон Бельведерський. Фото — це мить солодкого обману на майбутнє…

Ось чому я не люблю фотографуватися! Просто ненавиджу стояти перед камерою! Ось чому в мене самої лишилося тільки кілька світлин у старому альбомі. Якби і їх не було — я б не поїхала в той двір.

Чоловік сів навпроти, посунув до мене чашку і бублики. Я поглянула на нього уважніше — чи лишилося в ньому щось від цього знімку?

Так, він і зараз виглядав досить оригінально. Певно, привертає жіночі погляди. І тим дивніше, що досі живе сам…

— Чим можу допомогти?

Збиваючись і затинаючись більше, ніж зазвичай, я почала пояснювати (краще сказати — брехати), що редакція отримала листа від однієї жінки, котра стверджує, що може переходити у своє минуле.

Навіть, втративши обережність, досить яскраво змалювала, яким чином це відбувається, — шлункові болі, що пронизують тіло, поява лави під деревом і спілкування з… собою ж і власними батьками. Він слухав мене, мов лікар, — спокійно і без особливої цікавості до теми розмови.

— Що ви хочете від мене почути? — нарешті сказав він, і в його голосі пролунала іронія.

— Ну як, — розгубилася я, — минулого разу ви досить цікаво розповідали про існування двох світів, що розташовуються один над одним… Ви більше в це не вірите?

— А ви — вірите? — посміхнувся він.

Я не знала, що відповісти.

Або він мене перевіряв, або просто знущався — тоді і тепер.

— Не знаю… — тихо відповіла я.

— Все ви знаєте! — жорстко сказав він. — Я тільки не розумію суті вашого питання. Ну, потрапляє та ваша… м-м-м… жінка в минуле. І що? Суть питання? Чи можливо це? Я і минулого разу вам казав: теоретично — так. Є гіпотеза, що простір спільно з часом має спіральну будову. Причому спіральну по часовій координаті… Це зрозуміло?

Я дивилась на нього широко розкритими очима, по яких можна було прочитати красномовне: «Ні!» Він зітхнув:

— О’кей! Не буду вам голову морочити термінами, простіше показати на пальцях.

І взяв зі столу газету, акуратно відірвав від неї довгу смужку і намалював уздовж стрілку. Поставив по всій довжині позначки: 1920, 1930, 1940… Я зрозуміла, що то — роки, і заворожено слідкувала, як на часовій лінії з’являються загадкові 2040-й, 2050-й. На більше смужки не вистачило.

— Уявіть собі, що це — вісь часу, — продовжував він. — Ви бачите, що на мандрівку в часі, скажімо, з 1950 року до 2010-го доведеться шістдесят років повзти уздовж цієї лінії. Плин часу тягне нас в одному напрямку — з минулого до майбутнього, і ми безсилі навіть пригальмувати в ньому. Але це у тому випадку, коли ви знаходитесь в межах цієї вісі і, звісно, не можете її покинути. А ваша… е-е-е… знайома отримала можливість залишити цю вісь і пішла не по прямій, а… перпендикулярно до неї. Якщо ж вважати, що лінія часу не є прямою, а ось так згорнута у спіраль… Хвилинку!

Він взяв олівець і намотав на нього паперову стрічку. З шухляди стола дістав звичайне шевське шило і проколов папір. Зняв смужку з олівця і знову розгорнув перед моїми очима: вздовж «лінії часу» з’явилася низка акуратних дірочок.

— Бачите? Оце, якщо хочете, і є «ворота часу» або, краще сказати, «лазівки», через які можна перестрибувати поміж витками спіралі. До того ж, зауважте, не в будь-яку крапку часу, а саме в ту, яка розташована навпроти на сусідньому витку, тобто на один виток у минуле чи у майбутнє… Так що ваша м-м-м… жіночка просто потрапила в таку часову вертикальну «лазівку».

Я спантеличено втупилася у «лінію часу». Одна пара проколотих ним дірочок ніби навмисно припадала на дві дати — «1980» і «2010».

— Тепер зрозуміло? — посміхнувся він, зібгавши смужку.

Я кивнула. Пояснення «на пальцях» здалося досить простим. Але мене хвилювало ще дещо:

— А… а чому це трапилося саме з нею? Вона звичайна, пересічна громадянка… Чи таке може трапитися з кожним? Що для цього потрібно?

— Не знаю. Це загадка. Якби я знав, то і сам би так мандрував, — усміхнувся він. — Розумієте, простір-час — то все-таки не смужка паперу. А кожна людина — такий складний механізм… Можливо, їй просто пощастило.

— П-п-пощастило… — з іронією повторила я.

— Саме так! — кивнув він. — Нехай сміливо користується шансом. І нікому про це не розповідає. Така моя порада.

— А скільки разів можна скористатися такою «лазівкою»? — запитала я.

Він здивовано поглянув на мене:

— А хто ж може знати, скільки людей повернулося, а скільки лишилося там? Такої статистики немає. І бути не може!

Пригадується, що минулого разу я вислуховувала його коментарі, як суцільну маячню, — і що її було більше, то краще: папір терпить, народ читає, «контора» пише. Якби ж знати, що сама втраплю в таку халепу! Тепер вже він дивився на мене, як на несповна розуму, навіть запитав:

— А ви що, дійсно захопилися цими дослідженнями?

Я підтвердила.

Він сумно похитав головою:

— Це як хвороба, стережіться… Я нею вже перехворів. І досить серйозно. На жаль, тепер мене ніщо з того не тішить.

— Чому? — здивувалась я.

— Перестав вірити. Адже теорія мусить підтверджуватися практикою.

— Пригадується, ви говорили про свої зустрічі з Сервантесом… — посміхнулась я.

— Говорити з Сервантесом досить просто… — Він кивнув на книжкові полиці.

Отже, тоді він брехав мені. Тепер я брешу йому…

Я була розчарована.

Вирішила більше ні про що не питати.

— Так, — сказала я, аби не мовчати. — Втратити віру — це прикро…

Він уважно поглянув на мене.

— З часом втрачаєш все. Віра йде останньою. Багато років я мріяв довести, що мандрувати в часі — можливо. І страшенно бажав цього.

— У вас були на те якісь особисті причини? — не втрималась я від запитання.

— Ніяких, — зітхнув він, — ніяких, крім бажання зробити переворот в науці. Але тепер я думаю: все, що ти робиш, мусить мати значне підґрунтя. Якийсь сенс. У мене його не було. Можливо, у вашої дописувачки він є. А що вона про це говорить?

— Ви завжди жили самі? — запитала я, зробивши вигляд, що не почула останнього запитання. Вдаватися до одкровень