Олександр Грін - Пурпурові вітрила

— Звісно, не пояснення. Я роблю просте порівняння, яке мені здається цікавим. Згоден, пригоду можна пояснити роздвоєною свідомістю Рібо,[15] або частковою бездіяльністю деякої частки мозку, що нагадує куточок сну в нас, яке стережуть як ціле. Так стверджує Бішер. Але порівняння очевидне. Воно напрошується саме, і, хай відповідь і загадкова, — якщо припустити, що це відповідь, — прихований інтерес Гарвея подано таємничими словами, хоча їх прикладний сенс загублено. Як не приковують до себе увагу гравця карти, вона пов’язана в центрі, але вільна по периферії. Вона там в тіні, серед явищ, прихованих тінню. Слова Стерса: «Що у вас?» могли викликати розряд зі сфери тіні раніше, ніж, відповідно, блиснув центр уваги. Асоціація з чим завгодно могла бути миттєвою і давати несподівані слова, подібні до тріщин, які розповзаються на склі, тільки-но в нього вскочить камінець. Напрямок, малюнок, число і довжина тріщин годі вирахувати заздалегідь, ані звести оберненим шляхом до залежності від опору скла каменю. Таємничі слова Гарвея — це химерна тріщина позасвідомої сфери.

Справді, так воно могло бути, але, попри складнощі психічної картини, яку накидав Філатр, я дивним чином цим перейнявся. Я сказав:

— Чому саме слова Стерса викликали тріщину?

— А то чиї ж?

Я хотів сказати, що, допускаючи дію чужої думки, він геть по-дитячому рахується з відстанню, ніби така дія марна за межами чотирьох футів столу, які розділяють гравців, але, не бажаючи більше затягувати суперечку, зауважив лишень, що подібні пояснення самі потребують пояснень.

— Звичайно, — потвердив Стерс. — Якщо не випадає вірити в те, що моє звичайне питання витягнуло з підсвідомої сфери Гарвея уявлення незвичайне, то треба все вирішувати знову. А в це нічого вірити, отже не випадає вірити і в інше.

Така-от розмова тривала ще деякий час, вкрай дратуючи Делію. Врешті, дівчина зажадала, щоб ми змінили тему або випили заспокійливі краплі. Незабаром після цього я розпрощався з господарями і пішов; зі мною вийшов Філатр.

Карбуючи крок, наче солдати, ми мовчки кілька разів звернули і вийшли на майдан. Філатр запросив зайти в кафе. Це було так дивно для мого стану, що я пристав на його пропозицію. Ми сіли за стіл біля естради і попросили вина. На естраді мінялися співачки і танцівниці. Філатр заходився знову розвивати тему про тріщину на склі, потім перейшов до випадку з натуралістом Вайторном, який, сидячи в саду, почув розмову бджіл. Я слухав досить уважно.

Цієї миті на підлогу впав стілець: його стукіт і чиясь вимога за спиною злилися в цю хвилину з наполегливим тактом танцю. Я запам’ятав цей момент, адже мені закортіло негайно піти. Закортіло мимоволі. Не могло бути нічого гіршого за такий стан, нічого млоснішого й тривожнішого серед веселої музики та яскравого світла. Ще не встаючи, я зазирнув у себе, намагаючись знайти причину і питаючись, чи не стомив мене Філатр. Але було бажання сидіти — саме з ним — у цьому кафе, яке мені сподобалось. Проте я вже не міг залишатись. Мушу зауважити, що я скорявся своєму дивному почуттю з досадою, що її зазвичай викликає будь-яка несвоєчасна завада. Я глянув на годинник, сказав, що розболілася голова, і пішов, залишивши доктора допивати вино.

Вийшовши на тротуар, я зупинився у цілковитому нерозумінні, як зупиняється людина, намагаючись вгадати потрібні їй двері, і, подумавши, вирушив у гавань, де незмінно опинявся загалом, коли, гуляючи, не мав жодної цілі. Я вирішив тепер, що пішов з кафе, просто знервувавшись, але вже не шкодував, що пішов.

«Та, що біжить по хвилях»… Ніколи ще я не роздумував так уперто про примху свідомості, що має відносний сенс, — сенс шелесту за спиною, на звук якого годі вгадати, яка ж тканина шелестить. Легкий нічний вітер, сумнівно пом’якшуючи задуху, здійняв серед ясного світла електричних ліхтарів білосніжну хурделицю тополиного пуху. У гавані його так багато намело на купи вугільного пилу біля кам’яних стовпів і стін, що здавалося, ніби північ змішалася з півднем у фантастичній і спекотній зимі. Я ішов поміж двох молів, коли за другим од мене побачив струнке вітрильне судно з корпусом, який нагадував яхтовий. Його водообсяг складав, напевно, півтори сотні тонн. Воно поринуло в сон.

На палубі я не помітив ані душі, проте, підходячи ближче, зауважив на лівому борті вахтового матроса. Сидів він на розкладному стільці і спав, спершись на борт.

Я зупинився неподалік. Було безлюдно й тихо. Звуки міста зливалися в один монотонний неясний шум, схожий на далеке шарудіння екіпажу; поблизу мене — плескіт води і тихе поскрипування линви єдино відзначали тишу. Я не відводив очей від корабля. Його коричневий корпус, біла палуба, високі щогли, загальна пропорційність усіх частин і витонченість основної лінії викликали повагу. Це було судно-джентльмен. Світло дугового ліхтаря на молі ставило його виразні контури на межі сутінків, а ген-ген бовваніли чорні корпуси й труби пароплавів. Корма корабля виступала над найнижчою в цьому місці набережною, утворюючи між двома линвами і водою внизу навісний кут.

Мені так сподобалося це гарне судно, що я уявив, ніби воно моє. Я подумки увійшов по його трапу до себе, у свою каюту, і я був — так мені здалося — з тією дівчиною. Не було нічого відомо, чому це так, але певний час я утримував уявлення.

Я зазначив уже, що спогад про ту дівчину не йшов, він нагадував будь-який інший спогад, утриманий душею, але з вірним живим відтінком. Я час від часу поглядав на нього, як на привабливу картину. Цього разу він з’явився і зник, виразніший, аніж завжди. Нарешті думки перемінилися. Бажаючи дізнатись назву корабля, я обійшов його, ставши проти корми, і, придивившись, прочитав півколо рельєфних золотих літер: «Та, що біжить по хвилях».

Розділ V

Я здригнувся, — так ударила в скроні кров. Подих — не одного здивування — більшого, складнішого почуття, — затримав у мені биття серця, яке голосно потому заговорило. Двічі я звів дух, перш ніж зміг ще раз прочитати й зрозуміти ці дивні слова, що ринули в мій мозок, як залп стріл. Цей раптовий удар дійсності по виниклих за грою дивних словах стався так раптово, як коли людину хапають ззаду. Я потрапив у круговерть миттєво знесилених думок. Так крутиться довкола загубленого сліду пес, обнюхуючи останній відбиток ноги.

Нарешті, наполегливо відвівши ці почуття, як відводять рукою пружне листя, що заважає дивитись, я став однією ногою на кормову линву, аби ближче нагнутися до напису. Він притягував мене. Я повис