Астрід Ліндгрен - Знаменитий детектив Блюмквіст

class="p1">Б'єрк висунув руку в бокове вікно. Він був не тільки спритний гімнаст, але й добрий стрілець. Ось він пильно націлився в праве заднє колесо «Вольво».

До нього тепер десь метрів двадцять п'ять. Пролунав постріл, і чорне «Вольво», ковзнувши, з'їхало у канаву. Поліційна машина наздогнала його.

— Мерщій виходьте, поки вони ще в машині! — крикнув комісар. — Ви, діти, полежте ще!

Поліція миттю оточила розбите «Вольво». Ніщо в світі не могло змусити Калле лежати на дні машини. Він повинен устати й подивитися!

— Дядько Б'єрк і поліцай, що вів машину, стоять із націленими револьверами, — доповідав він Андерсові та Єві-Лотті. — А товстий комісар сіпає за двері. Ой, як вони зчепилися! То Редіг, він теж із револьвером. Ох, дядько Б'єрк так йому дав, що він випустив револьвера! А тепер вилазить дядько Ейнар, але без зброї, він тільки пручається… ось йому накладають кайдани і Редігові теж! А де ж Відразний? Ось його витягають. Він, певне, зомлів. Ох, як цікаво! А тепер, уявляєте…

— Та цить! — сказав Андерс. — Ми ж не сліпі, самі бачимо!

Бійка скінчилася. Дядько Ейнар і Блідий стояли перед комісаром. Відразний лежав поряд на землі.

— О, кого я бачу! — вигукнув комісар. — Та це ж Артур Берґ! Яка приємна несподіванка!

— Кому приємна, а кому ні, — сказав Блідий, позираючи спідлоба.

— Таки правда, — погодився комісар. — Що ти скажеш, Сантесоне, ми спіймали самого Артура Берга!

«Добра ж у нього, видко, пам'ять, що він згадує всі прізвища», — подумав Калле.

— Ходи сюди, Калле! — покликав комісар. — Тобі, певне, буде приємно знати, що з твоєю допомогою нам пощастило спіймати одного з найнебезпечніших злочинців у нашій країні!

Навіть Артур Берґ звів брови, побачивши Калле, Андерса і Єву-Лотту.

— Треба було зробити так, як я спершу намірявся: постріляти цих вилупків, — сказав він спокійно. — Ніколи не варто робити людям добро, завше через це маєш самі неприємності.

Відразний розплющив очі.

— А ось іще один знайомий і постійний клієнт поліції! Слухайте, Йомене, ви ж начебто хотіли стати чесною людиною — здається, так ви мені заявили, коли ми зустрічалися востаннє.

— Так, але я спершу хотів розжитися на невеличкий капітал. Без грошей чесним не станеш, пане комісаре!

— А ви? — комісар обернувся до дядька Ейна-ра. — Ви вперше ступили на слизьку стежку?

Дядько Ейнар опустив очі.

— Так, — сказав він. Тоді злісно глянув на Калле. — Принаймні раніше я не попадався. І тепер був би викрутився, якби не цей знаменитий детектив Блюмквіст!

Він видушив із себе щось схоже на усміх.

— А тепер погляньмо, де коштовності. Сантесоне, зазирни в машину. Вони мають бути десь там.

Авжеж, бляшана коробка була в машині.

— У кого ключ? — спитав комісар.

Дядько Ейнар неохоче віддав ключа. Решта всі напружено чекали.

— Зараз побачимо, — сказав комісар, крутнувши ключем.

Вічко відчинилося.

Зверху лежав аркушик паперу, а на ньому красувався напис великими літерами: «Таємні папери Білої Троянди». Комісар з дива аж рота роззявив. Решта всі теж. Артур Берґ ненависно позирнув на дядька Ейнара.

Комісар понишпорив у коробці, але, крім паперів, камінчиків та ще якогось непотребу, там нічого не було.

Перша не витримала Єва-Лотта. Її веселий лукавий сміх став ніби гаслом для Калле та Андерса. Вони теж зареготали. Всі троє так сміялися, що аж стогнали й трималися за животи.

— Що це напало на дітей? — розгублено спитав комісар. А тоді обернувся до Артура Берґа: — Отже, ви вже встигли сховати вкрадене. Нічого, ми все з вас витрусимо.

— Не… не треба… не треба нічого витрушувати, — насилу вимовив Андерс, давлячись сміхом. — Я знаю, де коштовності. В нижній шухляді шаховки, що стоїть на горищі.

— А де вони це взяли? — показав комісар на коробку.

— У верхній шухляді!

Єва-Лотта раптом замовкла і опустилася на узбіччя канави.

— Гляньте, дівчинка, здається, зомліла, — сказав поліцай Б'єрк і підвів Єву-Лотту. — Воно й не дивно!

Єва-Лотта поволі розплющила блакитні очі.

— Авжеж не дивно, — прошепотіла вона. — Я ж бо за цілий день з'їла тільки одну булочку.

17

Знаменитий детектив Блюмквіст лежав горілиць під грушею. Атож, тепер він був не просто Калле, а знаменитий детектив. Про це писала навіть газета, що її він тримав у руці. В заголовку стояло: «Знаменитий детектив Блюмквіст», а під ним знімок. Звісно, знімок мав би зображати літнього чоловіка з чіткими зморшками й пронизливим поглядом. Але нічого не вдієш, із газети дивилося обличчя, що дивовижно скидалося на Калле. Були там і Євин-Лоттин і Андерсів знімки, щоправда, трохи нижче.

«Ви помітили, юначе, — звернувся пан Блюмквіст до свого уявного співрозмовника, — що вся перша сторінка присвячена тій дріб'язковій історії з краденими коштовностями, яку я легко розплутав у вільну хвилину?»

О, так, уявний співрозмовник, звісно, помітив це й не знаходив слів, щоб висловити своє захоплення.

«Пан Блюмквіст, мабуть, одержав велику винагороду?» — сказав він.

«Авжеж, — погодився пан Блюмквіст, — я таки дістав купу грошей… хм, тобто, я хочу сказати, чималу суму, але я поділився з панною Лісандер і паном Бенґтсоном, що неабияк допомогли мені викрити злочинців. Одне слово, ми поділили десять тисяч крон, що їх прислав нам банкір Естберг».

Уявний співрозмовник вражено плеснув у долоні.

«Що ж, — повів далі пан Блюмквіст і недбало зірвав травинку, — десять тисяч крон — теж гроші. Але мушу вам сказати, юначе, що я працюю не задля нікчемного золота. В мене одна мета — боротися із злочинністю в нашому суспільстві. Еркюль Пуаро, лорд Пітер Вімсей, ваш покірний служник… авжеж, на світі є ще люди, що не дадуть процвітати злочинності».

Уявний співрозмовник справедливо зауважив, що суспільство вельми вдячне панам Пуаро, Вімсеєві та Блюмквістові за їхню корисну й віддану працю.

«Перше ніж ми попрощаємось, юначе, — мовив знаменитий детектив і вийняв з рота люльку, — я хочу сказати вам одну річ. Злочин не виплачується. «По правді роби, по правді й буде», — так сказав мені колись сам Артур Берг. І я сподіваюся, що він збагнув це там, де тепер сидить. У кожному разі, він має ще перед собою не один рік, аби поміркувати про це. Подумати тільки, що дядько Ейнар… тобто… хм… Ейнар Ліндеберґ такий молодий іще — а вже ступив на слизьку стежку! Хай би хоч кара вийшла йому на добро! Бо… як я вже сказав… злочин не виплачується!»

— Калле!

Єва-Лотта висунула голову з дірки в огорожі.

— Чого ти вилежуєшся, Калле, й рахуєш у небі хмарки? Ходи, ми з Андерсом збираємося до міста.

«До побачення, юначе, — сказав знаменитий детектив Блюмквіст. — Мене кличе панна Лісандер — між іншим,