Люк Бессон - Артур і мініпути

— хлопчик хапає меч за руків'я. «Господи, нєв^кє Ти мені подав знак?!» — ледве встигає подумати він. Артур тягне меча на себе — і він виходить із каменя, як ніж із масла.

Король не вірить своїм очам. Селенія ошелешена…

— Оце так! — дивується Миро.

Осмати підозріливо поглядають на Артура, бо до них ще не дійшло, як він міг здійснити таке чудо. Але ж вони воїни, а не мислителі. І ці двоє знову атакують.

Меч у руках Артура легкий, як пір'їнка.

Хлопчик без зусиль махає ним над головою і кидається в бій. Звісно, він часто уявляв себе відважним рицарем на турнірі, але ніколи не тримав у руках меча, навіть іграшкового. А зараз він так завзято наступає, що ніхто не сумнівається в його здібностях тренованого фехтувальника чи кіногероя.

Миро навіть вийшов із-за пульта керування, щоб помилуватися Артуром.

Тут як тут і Барахлюш.

— І хто ж його навчив так класно битися? — дивується юний принц.

— Це меч обдарував його талантом, — відповідає Миро. — Він помножує силу справедливого.

Обидва осмати вже вичерпали свій запас прийомів і прийомчиків — їхні рухи стають все невпевненішими. Тільки Артур жодного разу не промахнувся: його суперники тримають у руках залишки грізної зброї. І вони здаються на милість переможця.

Артур зупиняється і з гордою усмішкою звертається до них:

— На коліна! І просіть вибачення у принцеси!

Осматам такий розвиток подій не до вподоби, і вони біжать до своїх комарів. Та Артур проворніший. Він підскакує до комарів і відсікає їм передні лапи. Осмати падають, перекочуються і таки стають на коліна.

— Ану вибачайтеся! — грізно наказує Артур.

Селенія підходить до полонених — вигляд у них жалюгідний.

— Вибачайте… — затинаючись починає один.

— … принцесо! — заїкаючись, завершує другий.

Селенія задирає носика так, як це роблять тільки принцеси.

— Сторожа! Заберіть цих полонених у центр оновлення! — наказує король. І прилюдно сторожа конвоює осматів до їхнього нового життя.

Король наближається до Артура, щоб привітати його з перемогою.

— А що це за центр оновлення? — першим починає Артур. Йому зараз не до компліментів.

— Мені не зовсім подобається цей заклад, — відповідає Його Величність, — але я змушений його тримати. Там полонених для їхнього ж блага піддають особливій терапії, після чого вони стають звичайними мініпутами. Щоправда, на конкурси краси після всіх процедур вони не поїдуть…

Артур дивиться услід полоненим, намагаючись уявити, як можна зробити цих потворних гібридів нормальними мініпутами, нехай і не дуже вродливими. До нього підходить Барахлюш і плескає по плечу.

— Ти хоробрий воїн! Ти здорово бився!

— Це не я — це меч. Він легенький і ним дуже просто оволодіти, — скромно відповідає Артур.

— Ще б пак! Це ж чарівний меч! Він уже багато років намертво запаяний у камінь, а ти прийшов і витягнув його! — хвилюючись, пояснює Барахлюш.

— Ти бач! А я й не знав! — здивовано вигукує хлопчик, оглядаючи свою нову зброю.

А юний принц Барахлюш захоплено вигукує:

— Слава Артурові!

Увесь майдан аплодує і скандує ім'я нового героя. Артур уперше відчуває на собі такий вияв уваги. Він піднімає руки, вклоняється і пірнає за широку королівську спину.

Скориставшись моментом, Селенія звертається до батька:

— Зараз, коли меч уже вийшов із каменя, не можна гаяти жодної хвилини! Сподіваюся, ти не заперечуєш, щоб я нарешті викликала на двобій Жахливого У?

Король поглядає на своїх радісних і безтурботних підданих, усвідомлюючи, що тільки справжня принцеса здатна кинути виклик Жахливому У. Або справжній принц. Але Барахлюш ще недоріс. Значить, виконати цю місію доведеться Селенії. Звісно, йому шкода відпускати доньку в таку небезпечну мандрівку, але решта підданих такі легковажні, що жоден не зможе дійти до Забороненого міста.

Король ласкаво дивиться на принцесу. На зріст вона вже вища за нього. Якщо чесно, то й відважніша.

— На жаль, мені доведеться тебе відпустити, доню! Бо вже настає твій час правити королівством, а це значить, що тільки ти мусиш битися із Жахливим У. І я певен у твоїй перемозі!

Селенія мало не співає від радощів, однак правила поведінки королівських осіб та їхня відповідальність перед світом зобов'язують її стримувати почуття.

— Я відпускаю тебе за однієї умови, — каже король.

Селенія здивована:

— І що ж це за умова?

— З тобою піде Артур. Він відважний і кмітливий, у нього щире серце і справедлива душа.

Король говорить зрозуміло, без недомовок. Сперечатися з ним не варто. І Селенія це розуміє. Опустивши очі, принцеса погоджується.

— Я пишаюся тобою, доню, — задоволено каже король. — Я певен, разом у вас все вийде.

Ще годину тому Селенія сприйняла б побажання батька за образу, але зараз… Відмовлятися від такого супутника просто нерозумно.

Але якщо по-правді, то в крижане серце принцеси увірвався теплий вітерець ніжного почуття, що зароджується до Артура. Проте вона в цьому нікому не зізнається.

Хлопчик відчуває зміни в душі Селенії. Але він занадто недосвідчений, щоб пояснити, що ж сталося. Тому він лише усміхається принцесі, ніби вибачається за те, що їй нав'язали його товариство.

Очі Селенії звужуються, як у кішечки, коли вона ось-ось замуркотить, і вона обдаровує Артура чарівною усмішкою.

Сторожа прочиняє головну міську браму. Щоб переконатися, що на шляху нема нікого, один із вартових просовує голову у щілину, а потім і сам пролазить назовні. Другий вартовий передає йому лук і палаючу стрілу. Розвідник натягує тятиву — стріла летить уперед, освітлюючи дорогу. Потім вона падає і догорає. Навколо тихо. Нічого не спалахнуло…

— Дорога вільна! — кричить вартовий, і важка брама починає повільно відчинятися.

Біля неї великий натовп мініпутів — усім хочеться провести принцесу та її героя.

Артур ховає меча у шкіряні піхви ручної роботи. Ними можна милуватися, як і мечем. Ніжно обійнявши хлопчика за плечі, Миро відводить його вбік.

— Я знаю: ти вирушаєш на пошуки свого дідуся, але… — Він вагається і додає: — Якщо тобі випадково трапиться маленьке кротеня в окулярах, що відгукується на ім'я Мино… Це мій син. Він зник майже три місяці тому… може… осмати…

Миро опускає голову і не може більше нічого сказати.

— Можеш бути певен, — не роздумуючи, відповідає Артур.

Миро тихо усміхається. Цей хлопчисько і справді герой — поривний, енергійний, благородний…

— Спасибі, Артуре! Ти хороший хлопчик!

Барахлюш стоїть неподалік. Біля його ніг лежить туго напакований наплічник. Двоє вартових ледве піднімають його і прилаштовують Барахлюшеві на спині.

— Ти нічого не забув? — насміхається один із них.

— Нічого! А зараз відійдіть!

Хитаючись від надпомірної ноші, яку він добровільно взяв на плечі, принц чомусь крокує назад і, не втримавши рівноваги, падає