Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

фари якоїсь автівки освітлювали дівчину ззаду, і тоді власна довга вузька тінь спершу простягалася біля її ніг, а потім робилася коротшою та хисткою і переміщалася вбік у міру того, як посилювався за її спиною шум мотору, поки нарешті не розплющувалася на якійсь стіні й остаточно зникала, а тим часом автівка — тепер лише дві червоні цятки та їхні відблиски на мокрому асфальті — швидко віддалялася вулицею вгору.

Вона зупинилася біля світлофора. Чекаючи, коли спалахне зелений, пошукала в темряві інші зелені вогники й завважила їх на мигтючих таксі, у світлофорах, що блимали вздовж бульвару, в неоновій рекламі — там були ще синій та жовтий кольори — над скляною вежею, на останньому поверсі якої хтось іще прибирав або працював о цій порі. Загорівся зелений вогник, і Хулія перетнула вулицю, шукаючи тепер червоні вогники, яких зазвичай набагато більше пізнього вечора у великому місті; та раптом віддалік вона побачила синій спалах — це була блимавка поліцейської машини, що їхала, не ввімкнувши сирени, безшумно, наче в німому кіно. Червоні вогники автівок, зелені — світлофорів, синій неон, синя блимавка… «Ось гама кольорів, щоб відтворити цей дивний краєвид, — подумала вона, — палітра, необхідна для картини, яку можна було б іронічно назвати „Ноктюрн“ і виставити в галереї Роч, хоча Менчу, безперечно, зажадає, щоб їй розтлумачили, звідки така назва. І все має належним чином чергуватися з різними відтінками чорного — чорним, як пітьма, чорним, як морок, чорним, як страх, чорним, як самотність».

Чи вона справді відчувала страх? За інших обставин це запитання могло б стати непоганою темою для академічної дискусії: у приємному товаристві пари добрих приятелів, у теплій затишній кімнаті, біля коминка, з напівпорожньою пляшкою. Страх як несподіваний фактор, як моторошне усвідомлення реальності, що відкривається в певну мить, хоча вона існувала завжди. Страх як нищівний фінал несвідомості чи руйнування стану благодаті. Страх як гріх.

А проте, йдучи серед вечірніх огнів, Хулія була нездатна розглядати свої почуття як суто академічне питання. Звичайно, вона й раніше, хоча меншою мірою, відчувала щось подібне. Коли стрілка спідометра перетинає розумну межу, а краєвид тим часом швидко насувається праворуч і ліворуч й уривана смуга на асфальті здається чергою трасуючих куль, що їх поглинає ненажерне черево автомобіля. Або відчуття порожнечі, бездонної глибини та синяви, коли кидаєшся з човна в море і пливеш, відчуваючи, як вода обтікає твою голу шкіру, і з прикрістю усвідомлюючи, що твердий ґрунт десь надто далеко від твоїх ніг. І навіть ті невиразні страхи, які приходять до нас уві сні, де химерно переплітаються уява та справдешність, і які силою волі можна звести до споминів або й взагалі забути — досить лише розплющити очі й обвести поглядом знайомий інтер’єр спальні.

Однак цей страх, який Хулія виявила в собі щойно, був іншим. Новим, незвичним, досі незнайомим, позначеним тінню Зла з великої літери — першої літери того, що породжує страждання та біль. Зла, здатного повернути душовий кран над обличчям убитої людини. Зла, яке можна намалювати лише чорною фарбою — такою ж чорною, як пітьма, як морок, як самотність. Зла з великої літери «З» від слова згуба. Від слова злочин.

Злочин. Убивство. «Це лише припущення, — сказала вона собі, дивлячись на власну тінь на тротуарі. — Людина може посковзнутися у ванній, або впасти зі сходів, або метнутися на дорогу, не зважаючи на світлофор, — і померти. До того ж ці експерти та поліцейські часом хитрують, це в них ніби професійне збочення». Усе це було правдою, але ж хтось прислав їй підготовлену Альваро інформацію, коли той уже двадцять чотири години лежав мертвий. Це не було припущенням: документи лежали у неї вдома в шухляді письмового столу. І в цьому полягала реальність.

Вона здригнулася, а тоді озирнулася, щоб упевнитися, що за нею ніхто не йде. І хоча сподівалася, що позаду нікого немає, все ж розгледіла якийсь силует. Важко було зрозуміти, чи хтось переслідує її, чи просто йде вулицею, але силует рухався метрів за п’ятдесят від неї, часом опиняючись на освітлених місцях — там, де проміння прожекторів вихоплювалося з-за крон дерев і відбивалося від фасаду музею.

Хулія пішла далі, дивлячись просто себе. Всі її м’язи ладні були бігти світ за очі — таке траплялося з нею в дитинстві, коли їй доводилося перетинати темний під’їзд свого дому, перш ніж вона збігала сходами нагору й натискала кнопку дзвінка. Однак тепер Хулія прикликала на допомогу логіку розсудливої людини, якою, власне, й була. «Бігти просто так, лише через те, що хтось простує в тому ж напрямку, на п’ятдесят метрів позаду, було б не лише занадто, але й смішно. А проте, — майнула інша думка, — спокійно прогулюватися напівтемною вулицею, коли позаду, можливо, йде потенційний убивця, навіть якщо це тільки припущення, — не просто безглуздо, а й згубно для самої себе». Кілька секунд ці дві думки боролися в її уяві, поки врешті, відсунувши страх на виважений задній план, Хулія вирішила, що уява може зіграти з нею кепський жарт. Вона глибоко вдихнула повітря, а тоді, глузуючи з себе, скоса глянула назад і завважила, що відстань між нею та незнайомцем скоротилася на кілька метрів. І тут її знову охопив страх. Можливо, Альваро справді вбили, і той, хто це зробив, прислав їй потім інформацію про картину. Вибудовувався певний зв’язок між «Шаховою партією», Альваро, Хулією та гаданим, імовірним чи яким він там був убивцею. «Ти вже по вуха вскочила в цю халепу», — сказала вона собі і вже не мала підстав глузувати з власної тривоги. Дівчина обдивилася довкруг, шукаючи когось, до кого можна було б звернутися по допомогу або просто, повиснувши на його руці, попросити, щоб він провів її якомога далі звідси. А ще вона подумала, що варто повернутися до поліцейського відділку, але тут виникала одна перешкода: незнайомець заступав їй дорогу туди. «Може, спіймати таксі?» Однак зеленого вогника — вогника надії — ніде не було. Хулія відчула сухість у роті, язик мовби прилип до піднебіння. «Спокійно, — сказала вона собі. — Спокійно, дурепо, інакше лиха не обженешся». І вона змусила себе заспокоїтися настільки, наскільки принаймні це було необхідно, щоб кинутися бігти.

Туга труби — розпачлива та самотня. На програвачі платівка Майлза Дейвіса, кімната занурена в напівтемряву — лише нічничок, що стоїть на підлозі, вихоплює з мороку картину. До цокання настінного годинника додається притишений металевий відгомін щораз, коли маятник гранично відхиляється праворуч. На килимі перед диваном попільничка, над якою