Анні Ерно - Майдан. Жінка

Липень 83-го був дуже спекотним навіть у Нормандії. Вона нічого не їла і нічого не пила, була впевнена, що буде сита, приймаючи ліки. Вона зомліла на сонці, і її відвезли в медсанчастину при богадільні. Через кілька днів після гарного харчування та відновлення гідробалансу вона почувалася добре і попросила відправити її додому: «Інакше я викинуся з вікна», — сказала вона. За словами доктора, не можна було залишати її саму. Він порадив помістити її в пансіонат для старих. Я відкинула цю ідею.

На початку вересня я приїхала за нею на машині, щоб забрати її додому. Я розійшлась із чоловіком і мешкала із синами. Всю дорогу я думала: «Тепер я буду доглядати за нею» (як колись думала: «Коли я буду дорослою, я буду подорожувати з нею, ми підемо до Лувру» і т. ін.). Було дуже тепло. Вона спокійно сиділа в машині на передньому сидінні, тримаючи на колінах свою сумку. Як завжди, ми розмовляли про дітей, про їхнє навчання, про мою роботу. Вона весело розповідала історії про своїх сусідок по кімнаті, навіть робила дивні зауваження із приводу однієї з них: «Погане дівчисько, ну постривай у мене». Це останнє, що я пам’ятаю про нормальний стан моєї матері.

Її історія, де вона мала своє місце в цьому світі, закінчилась. Її розум потьмарився. Такий вид старечого слабоумства лікарі називають хворобою Альцгеймера. Уже кілька днів мені все важче писати книжку, можливо, тому, що я не хотіла б ніколи дійти до цього моменту. Проте я знаю, що не зможу жити, не об’єднавши в цій книжці образ душевнохворої жінки, якою вона стала, і образ тієї сильної та яскравої особистості, якою вона була.

Вона блукала в будинку і часто гнівно запитувала мене, як їй пройти до своєї кімнати. Вона губила свої речі (при цьому вона казала: «Я навіть не доторкалася до…») і потім знаходила їх, не вірячи, що сама їх туди поклала. Вона вимагала, щоб їй дозволили шити, прасувати білизну, чистити овочі, але кожне заняття її швидко стомлювало і дратувало. Вона почала жити в постійному нетерпінні: подивитися телевізор, пообідати, вийти в садочок; одне бажання змінювалося іншим, але нічого не приносило їй задоволення. Після обіду вона, як і колись, улаштовувалася за столом у вітальні зі своїм блокнотом і записником. Але через годину рвала початі листи, бо не могла закінчити їх. Якось у листопаді вона написала: «Дорога Полєт, темрява не покидає мене».

Потім вона забула порядок і хід дії речей. Вона більше не пам’ятала, як потрібно розставляти склянки й тарілки на столі, як гасити світло в кімнаті (вона ставала на стілець і намагалася викрутити лампочку).

Вона вдягала ношені спідниці та штопані панчохи, які не дозволяла зняти із себе: «Це ти в нас така багата, що можеш усе викидати». У неї не залишилося ніяких почуттів, крім гніву та образи. У будь-якій фразі вона відчувала погрозу. Її пригнічувала будь-яка гостра потреба: купити лак для волосся, щоб трималась її зачіска, знати, в який день прийде лікар, скільки грошей залишилося на її ощадній книжці. Іноді фальшива грайливість, сміх невлад, ніби вона не хвора.

Вона перестала розуміти, що читала. Вона перегортала сторінку за сторінкою у пошуках місця, де зупинилася. Вона спустошувала свою шафу, розкладала на ліжку свої сукні, сувеніри та складала їх на інші полиці, починаючи все спочатку наступного дня, начебто їй не вдавалося розкласти все в ідеальному порядку. Якось у січні в суботу, після обіду, вона звалила в купу половину своїх речей і розіпхала їх по кульках, до яких пришила мотузки, щоб можна було їх зав’язати. Якщо вона не займалася такою справою, то сиділа на стільці у вітальні зі схрещеними руками, дивлячись перед собою. Нічого не могло зробити її щасливою.

Вона забувала імена. До мене зверталася світським тоном «мадам». Вона забувала обличчя своїх онуків. За столом вона запитувала їх, чи добре тут платять, уявляючи, що перебуває на фермі, а ті, втім, як і вона, були тут найманими робітниками. Але вона «стежила за собою», їй було соромно, коли вона ховала забруднену сечею білизну під подушку, пам’ятаю її тихий голос із постелі якось вранці: «Зі мною трапилася неприємність». Вона намагалася знов увійти до нормального світу, їй так хотілося шити, вона збирала шийні та носові хустки і нашивала їх одна на одну нерівними стібками. Вона звикала до деяких речей, наприклад, до свого несесера з туалетними речами, які вона возила і носила скрізь із собою, і шаленіла, доводила себе до сліз, коли не знаходила його.

Протягом цього періоду я потрапила у дві невеликі автомобільні аварії, я була винною в обох випадках. У мене виникли проблеми зі здоров’ям, мені було боляче ковтати, болів шлунок. Я кричала, і мені хотілося плакати без причини. І навпаки, іноді я реготала із синами, ми прикидалися, начебто розцінюємо напади безпам’ятності моєї матері як гру з її боку. Я розповідала про неї людям, які не були з нею знайомі. Вони мовчки на мене дивилися, й у мене виникало відчуття, що я теж божеволію. Одного разу я годинами блукала сільськими вулицями і повернулася тільки проти ночі. Я зав’язала стосунки із чоловіком, який був мені противний.

Я не хотіла, щоб вона знову перетворилася на маленьку дівчинку, вона «не мала на це права».

Вона почала розмовляти з невидимими співрозмовниками. Коли це сталось уперше, я працювала над рукописом. Я затулила вуха. Я подумала: «Це кінець». Пізніше я написала на аркуші паперу: «Мама розмовляє сама із собою». (Я й тепер збираюся написати ці слова, але це будуть уже не ті слова, які я написала тоді для себе, для того щоб зрозуміти, що відбувається, і пережити це.)

Вона більше не хотіла вставати з ліжка вранці. Вона їла тільки молочні продукти і солодощі, викидаючи все інше. Наприкінці лютого доктор вирішив, що її необхідно перевезти в лікарню до Понтуаза, де її обстежить гастроентеролог. Через кілька днів її стан поліпшився. Вона намагалася втекти, сестрам довелося прив’язати її до крісла. Уперше я мила її вставну щелепу, доглядала за руками, змащувала її обличчя кремом.

Через два тижні її перевели в геріатрію. Це маленький сучасний триповерховий будинок, за лікарнею, серед дерев. Люди похилого віку, переважно жінки, розподілялися в такий спосіб: на першому поверсі ті, що приймалися ненадовго, на другому і третьому поверхах — ті, що могли залишитися тут до самої смерті. Третій поверх призначався скоріше для інвалідів