Лі Бардуго - Шістка воронів

обличчі щоразу, коли він випадково кидав на неї погляд. Він був дрюскеле, — одним із фієрданських мисливців за відьмами, — чиїм завданням було вистежувати гришників і змушувати їх постати перед судом, щоб дістати своє покарання. Але для Ніни хлопець завжди залишався войовничим святим, що сяє золотом.

Зараз він здавався схожим на того, ким був насправді, — убивцю. Його оголений торс, здавалося, був висічений зі сталі, і, хоча Ніна знала, що це неможливо, Матаяс здавався кремезнішим, наче кожна клітинка його тіла змінилася. Колись його шкіра мала медовий відтінок, а тепер під кіптявою він був блідий, наче смерть. А що з його волоссям? Хлопець мав таке розкішне волосся — густе й золоте, довге, як у всіх фієрданських солдатів. А тепер, як усіх в’язнів, його поголили, мабуть, щоб не заводилися воші. Який би з охоронців це не зробив, він просто плював на свою роботу. Навіть звідси на Матаясовій голові можна було роздивитися подряпини й порізи чи навіть латки білявої щетини там, де шкіри не торкнулася бритва. Та все ж таки він досі був привабливим.

Матаяс поглянув на юрбу й так сильно крутонув колесо, що воно ледь не впало зі своєї основи.

Клац, клац клац клац. Змії. Тигр. Ведмідь. Вепр. Колесо розмірено клацало, потім сповільнилося й врешті зупинилося.

— Ні, — вихопилося в Ніни, коли вона побачила, куди вказує стрілка.

— Могло бути гірше, — заспокоїв Маззен. — Могло знову зупинитися на пустельній ящірці.

Вона схопила Каза за руку під плащем і відчула, як напнулися його м’язи.

— Ти мусиш зупинити це.

— Відчепися, Ніно. — Його скрипучий голос не був гучним, але дівчина відчула в ньому погрозу.

Опустила руку.

— Прошу, ти не розумієш. Він…

— Якщо він виживе, я можу забрати Матаяса Гелвара з цього місця просто сьогодні. Але це залежатиме від нього.

Ніна розгублено похитала головою:

— Ти не розумієш.

Охоронець звільнив Матаяса від кайданів. Щойно ланцюги впали на пісок, вартовий заскочив на мотузяну драбину, де вже перебував ведучий, і їх обережно витягли нагору. Натовп кричав і тупав ногами. А Матаяс стояв мовчки, не поворухнувшись навіть тоді, коли відчинили ворота, коли з тунелю з’явилися вовки — три тварини гарчали й кусалися, перестрибували одна через одну, щоб швидше дістатися до хлопця.

Останньої миті Матаяс кинувся на землю, втоптавши першого вовка в бруд, потім покотився праворуч і підхопив закривавлений ніж, котрий його попередник залишив на піску. Хлопець стрибком звівся на ноги, тримаючи ніж поперед себе, але Ніна відчула, що він робить усе це, сам того не бажаючи. Він схилив голову на один бік, а в синіх очах з’явилося благання, наче Матаяс намагався залучити вовків, котрі описували навколо нього кола, до мовчазних переговорів. Та про що б він не просив, вовки не прислухалися — той, що був праворуч, стрибнув. Матаяс пригнувся до землі й викинув угору руку, розпоровши вовчий живіт. Почулося жалюгідне скавчання, і хлопець здригнувся від цього звуку. Це коштувало йому дорогоцінної секунди. Третій вовк стрибнув Матаясові на спину й притиснув до піску. Зуби впилися в плече. Хлопець покотився піском, тягнучи тварину за собою. Вовчі щелепи розчепилися, і в’язень ухопився за них. Він вигинав кістки в інший бік, м’язи напружувалися, обличчя мало зловісний вигляд. Ніна щільно заплющила очі. Почулося неприємне «клац». Натовп заволав.

Матаяс став на вовче тіло коліном. Щелепа була зламана, і тварина лежала на землі, смикаючись від болю. Хлопець потягнувся за каменюкою та зі всього маху кинув її на череп бідолашного створіння. Звір затих, а Матаясові плечі похилилися. Люди здійняли лемент, тупочучи ногами. Лише Ніна знала, чого це йому коштувало, адже хлопець був одним із дрюскеле. Вовки були священними тваринами, котрих, наче гігантських коней, розводили задля майбутніх битв. Вони були друзями й напарниками та билися пліч-о-пліч зі своїми хазяями-дрюскеле.

Перший вовк поновив свої сили й знову закружляв ареною.

«Рухайся, Матаясе», — подумала дівчина з розпачем. Він звівся на ноги, але хлопцеві рухи були слабкими й непевними. Його серце протестувало проти цієї бійні. Його суперниками були сірі вовки, бродячі й дикі, та все ж родичі білим вовкам фієрданської півночі. У Матаяса більше не було ножа, лише закривавлений камінь, а останній вовк нишпорив між хлопцем і купою закривавленої зброї. Звір нахилив голову й вищирив зуби.

Матаяс смикнувся ліворуч, вовк стрибнув і вхопив зубами хлопця за бік. Той видав незрозумілий звук і повалився на землю. На якусь мить Ніні здалося, що зараз він просто опустить руки й дозволить вовкові забрати своє життя. Раптом в’язень потягнувся, торкаючись руками піску в пошуках чогось. Пальці намацали кайдани, котрі раніше обвивалися навколо зап’ясть.

Він схопив їх і затягнув петлю на вовчому горлі. Тягнув так, що жили на шиї ледь не понадривалися від напруги. Закривавлене обличчя притислося до звіриного карку, очі щільно заплющилися, уста ворушилися. Що він казав? Читав дрюскельську молитву? Прощався з вовком?

Задні вовчі лапи шурхали по піску. Очі закотилися, білки зробилися ще страхітливішими, контрастуючи своїм блиском із матовим хутром. Жалібне скавчання виривалося з грудей. Потім усе стихло. Тіло тварини завмерло. Обидва суперники нерухомо лежали на піску. Матаяс не розплющував очей і досі заривався обличчям у хутро.

Зала вибухнула схвальними оплесками. Драбину опустили вниз, і ведучий зістрибнув, потягнув Матаяса за ногу й звів руку на знак перемоги. Легенько штурхнув хлопця, і тому вдалося підвести голову; Ніна затамувала подих.

Сльози залишали брудні патьоки на обличчі в’язня. Шаленство минуло, а з ним згас і вогник усередині. Його очі кольору північних морів були ще холоднішими, ніж дівчині доводилося будь-коли бачити, у них не залишилося почуттів, та й узагалі нічого людського. Це зробили з ним Пекельні Ворота. І це була її провина.

Вартовий знову взявся за Матаяса, знявши кайдани з вовчої шиї та почепивши їх на зап’ястя. Поки хлопця вели геть, натовп несхвально скандував, вимагаючи: «Іще! Іще!»

— Куди вони ведуть його? — запитала Ніна тремтячим голосом.

— До камери, щоб поспав після бою, — відгукнувся Каз.

— Хтось подивиться на його рани?

— У них є медики. А ми зачекаємо, поки не переконаємося, що Матаяс сам.

«Я можу зцілити його, — подумала. Але всередині гучнішав темний голос, що брав її на кпини: — Не дури себе, Ніно. Жоден Цілитель не зможе вилікувати цього хлопця. Ти про це подбала».

Хвилини тягнулися надто повільно, а дівчина ледь зі шкіри не вистрибувала.

Інші спостерігали за наступним боєм — Маззен жадібно, згинаючи пальці, припускаючи, чим усе може скінчитися; Інеж мовчки й нерухомо, наче статуя;