Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 2

на якому виділялися повні малинові губи й виразні чорні очі під тонкими бровами, і гарно пошитий кожушок, і червоні чобітки.

— Принесла викуп за чоловіка, пане гетьман. — Вона почала длубатися в кишені, потім витягла золотий перстень з великим самоцвітом, що заграв проти сонця всіма барвами веселки, і дорогоцінне янтарне намисто, нанизане на шовкову нитку впереміш з сліпучо–білими з голубуватим відливом перлинами.

Юрасеві очі заблищали від захоплення. Він сам простягнув руку, схопив коштовності, якусь хвилину розглядав їх зі всіх боків, а потім обережно опустив у шапку.

— Як прізвище?

— Семашко… Мирон Семашко.

— Що? — Юрась повернувся до Многогрішного, який ствердло кивнув головою. — Той самий Семашко? Запорозький козак?

— Так, пане гетьман, запорожець, — підтвердила і жінка.

— Я не можу відпустити твого чоловіка!

— Чому?

— Він небезпечний злочинець!

Жінка зблідла. В її очах промайнув страх. Тільки тепер вона відчула, як у неї підгинаються ноги. Юрась підтримав її під руку, спитав:

— Як тебе звати?

— Феодосією, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Ну, от що, Феодосіє, йди додому… Я накажу справедливо розібратися у чоловіковій справі і, якщо він ні в чому не винен, відпустити… Йди!

Жінка вже опанувала себе, випросталась, відвела гетьманову руку.

— А… мої речі?

— Вони належать казні!

— Як же це так? Я ж вірила…

— Виведіть її за ворота! — гукнув Юрась і відвернувся до ями.

Пахолки повели жінку до воріт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем і несправедливістю. А гетьман, вигрібши з шапки здобич і заховавши в кишеню, наказав усім в’язням вилазити з ями. Охкаючи від болю, трясучись від холоду, вони поволі вибиралися драбиною наверх і ставали в один ряд, злякано, мов загнані в безвихідь звірі, зиркаючи на гетьмана і його почет.

— Хто з вас Семашко? — спитав Юрась.

— Я. — Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловік.

— Стань сюди, вбік! З тобою поговоримо потім. — Семашко відійшов убік, а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто підвернувся під руку. — Як звати?

— Левон Халявицький, — відповів простоволосий, зарослий густою щетиною в’язень, по зовнішньому вигляду якого важко було визначити, скільки йому років.

— Викуп буде?

— Не буде! У мене нічого немає, — твердо відповів в’язень.

— Що ж ти, лайдаку, гадаєш, що я відпущу тебе без викупу?

— Ні, я такого не думаю.

— На що ж тоді сподіваєшся?.. Як викупу не даєш, то вступай до війська!

— Не хочу до війська.

— То давай викуп!

— У мене нічим відкупитися. Мав би гроші — віддав би усе до шеляга, ніж маю тут загибати!

— Брешеш, пес! Маєш! Мені достеменно відомо, що маєш. Інакше ти не сидів би тут. Мої люди знають, кого брати!

Халявицький здвигнув плечима.

— Ні, не маю… Заберіть мою хату, мою садибу, мої ґрунти… А золота немає!

— На бісового батька мені твої ґрунти і твоя хата! — розсердився Юрась і підвищив голос. — Чи мало зараз повсюди хат–пусток і зарослих бур’янами полів?.. Мені потрібне золото. Бо тільки за золото я можу найняти військо і розбудовувати державу!

— Яку державу і для кого — для турків? — вихопилося у в’язня.

Юрась зблід, як мрець.

— Дурню! — вигукнув різко. — Провидіння обрало мене для того, щоб я відновив те, що зробив мій покійний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зібрав наше військо і відбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота?

— Золота у мене немає!

— Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п’яти!

Кремезні пахолки згребли в’язня, звалили на сніг. Один ус’ївся на спину, а другий стягнув чоботи і почав замашним кийком дубасити по підошвах.

— Раз, два, три… — лічив Многогрішний, — п’ять… десять… п’ятнадцять… тридцять…

Від нестерпного болю в’язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась підняв руку тільки тоді, коли Многогрішний відрахував півсотні ударів.

— Досить! Підведіть його!

Пахолки силоміць натягнули на розпухлі, скривавлені ноги чоботи і, підтримуючи скатованого попід руки, поставили перед гетьманом.

— Ну, а тепер — скажеш? Пригадаєш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загальної користі всього поспільства, позаяк я один дбаю нині про вітчизну нашу! І чинші збираю не тільки для себе, а для держави нашої! Зрозумів, мостивий пане?

— Зрозумів… Спасибі вам, ясновельможний пане гетьман, що втішили хоч тим, що мене скатовано для загальної користі, бодай була… — глухо промовив Халявицький. — Але золота від того в мене аж ніяк не добавилося… Хоч убийте, правду кажу!

— Знайдеш! Як припече, то знайдеш і домашнім скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. — зі злобою прошипів Юрась і гукнув до пахолків: — Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подумає гарненько!

Не встиг чоловік і оком моргнути, як його поволокли до ями і штурхонули вниз, тільки загуркотів по драбині.

— Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостиві панове? — похмуро промовив Юрась, звертаючись до в’язнів, що стояли ні живі ні мертві.

Двоє вийшло наперед. Мовчки вклонилися.

— Ну, що скажете?

— Не катуйте нас, ясновельможний пане, — пробелькотали задерев’янілими язиками. — Не сьогодні, то завтра за нас внесуть викуп!

— Гаразд! Лізьте до ями… А ви?

Ті, до кого було звернуте це грізне запитання, поопускали голови, ждучи найгіршого.

— Чого ж мовчите?

— Нічого нам казати, — промовив один. — Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.

— Всипте йому!

Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами, не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по голові, здерли чоботи і віддухопелили так, що бідолаха ледве дихав. Встати сам не зміг, його схопили за руки й за ноги і кинули, мов колоду, в яму.

Потім захекані пахолки взялися за другого…

Екзекуція тривала майже до обіду. Але вже безуспішно: у людей справді не було за душею нічого, і вони твердо стояли на своєму, бо знали, що тих, хто обіцяв що–небудь внести за себе, щоб уникнути катування, а потім не вносив, в наступні дні били ще жорстокіше.

Врешті залишився один — Семашко.

Юрась замерз і був злий від того, що зібрав, по суті, одну мізерію.