Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Коли Зоря спустилася до них з гордо піднятою головою, велично притримуючи строкате неподобство, Есшат якраз допивав каву. Повернувши голову на звук, чоловік на мить застигнув.

Що вона справила незабутнє враження Зоря зрозуміла ще у мить, коли зіниці чоловіка повільно розширилися. Остаточно у тому впевнилася, коли філіжанка вислизнула з рук чоловіка та ледь не впала. На півдорозі її майстерно підхопив Ларис. Тільки цей паскудник міг посміхатися так яскраво та самовдоволено від провернутої капості.

– Це що? – пальці Есшата повільно ворухнулися, наче він намагався щось намацати у повітрі.

Або може сподівався, що йому вдасться стерти картинку цього марення.

На жаль, марення виявилося напрочуд реалістичним та окинуло його зверхнім поглядом.

– Це впертість твого друга. А ще страшна сила краси. А ще це те що буває, якщо в голову б’є дурна думка і костюм «під старовину» потрібно пошити за два дні.

Кашлянувши, Есшат повільно потер потилицю.

– Під старовину чи страшину?

Закотивши очі, Зоря мовчки ткнула пальцем у бік Лариса. Втім того було важко присоромити. Чоловік вискалив білосніжні зуби та підморгнув докірливому погляду Симони.

Дівчина у відповідь тільки пирхнула. На жаль, створення матеріального з нічого вона ще не освоїла, а ризикувати, щоб ілюзія спала у найбільш негодящий момент не хотілося. Перш за все Зорі, котра взагалі не особливо довіряла їх магії.

Покачавши головою, Есшат залишив при собі чесну думку, котра якось не вкладалася у цензурне озвучення. А ось Айяр зацікавився.

– Костюм для карнавалу під старовину?

– Та ні, рольова гра, щось по типу вистави, котру актори грають для свого задоволення один для одного. Вірніше вона планувалася, та якось все перейшло в розповідь страшних історій, пісні та ловлю зелених чортиків, – хуліганські посміхнувшись, Зоря підморгнула все ще трохи ошелешеному Есшату.

Вона й не знала, що той здатний на такі емоції.

Найбільш спокійно відреагувала на новий наряд Зорі Вірна. Вовчиця ледь сиділа на місці, вочевидь не лише Барабошка переймав настрій господаря. Ну хоч хтось радий повернутися додому та й взагалі не особливо переймається тривогами тих метушливих двоногих.

– Добре, можливо й на краще. Здалеку буде видно, що вона небезпечна та підходити до неї зайвий раз не варто, – все ж вирішив Есшат й підхопив плащ.

– Ти хотів сказати «божевільна»? – не побажала прийняти поблажливе пом’якшення Зоря, хоча й оцінила його.

Ще б пак, на неї вже не дивляться як на непотріб, лише як на комашку. Може до кінця місяця вона зможе еволюціонувати в його очах бодай до мавпочки.

– Так, досить з люб’язностями. Давай, відкривай, – перервав зародки перепалки Айяр.

Він також підхопив плащ, в якому прийшов сюди тиждень тому, але накинув його на плечі Зорі. На мить розгубившись, дівчина глянула на нього. Чоловік у відповідь лише посміхнувся, за що заслужив вдячний кивок. Хоч хтось проявив такт та дозволив їй прикрити те убозтво, в яке вона була одягнена. Що відверто засмутило Лариса. Судячи з його тужливого зітхання він сподівався на безоплатну виставу її коштом.

Тим часом Есшат уже взявся за діло. На щастя для Зорі чари відкриття переходу не потребували ні куріння якихось трав, ні пентаграм, ні жертовних дівок або чорних поросят. Важко було б такі химерні сліди пояснити батькам. Все що було необхідне Есшату – ніж. Звичайний ніж з сірим руків’ям та розписом якихось візерунків по лезу.

Роздивитися більше Зоря не встигла. Чоловік на мить завмер посеред кімнати, стискаючи ніж в руках, перш ніж підняти його на повільно провести зверху вниз.

В кімнаті раптом стало прохолодніше, Зоря відчула як по шкірі пробігли мурашки, та все те було не важливим. Більше уваги привернула полум’яна лінія розрізу, котра потягнулася у повітрі від стелі до полу. Пульсуючи, вона почала розростатися в прохід з чорною серцевиною.

– Лаяр, ви перші, дівчата далі. – Повільно промовив Есшат, обернувшись до них.

Райдужка зелених очей яскраво спалахнула, пронизана полум’яним янтарем тонких ліній. До біса моторошна картина, котра змусила Зорю нервово здригнутися, коли її руку стиснула Симона.

Близнюки вже пірнули в прохід, тепер була їх черга. Від погляду на безодню, котра прорізала простір у її вітальні, Зоря відчула, як нервово здригнулися губи, горло стиснула тривога. Йти туди не хотілося від слова «зовсім», та коли Симона зробила крок вперед, Зоря змусила себе повторити за нею. Коліна трохи дрижали, та дівчина змусила себе задавити малодушний порив сахнутися.

Якщо від проходу тягнуло холодом, то сама темрява була ніякою. За проходом не було ні холоду, ні жару, ні часу, ні простору. Не було нічого. Під ногами не було землі, з кожним кроком те щось, по чому вони ступали трохи пружинило, а варто було затриматися бодай на мить, як ступні наче щось хапало, починало затягувати. Перед очами була темрява, суцільна та така щільна, що на якусь хвилину Зоря відчула, як її охоплює паніка, та остаточно втратити стриманість вона не встигла.

Світло з’явилося несподівано. Сліпуче-біле та яскраве, воно з’явилося разом з холодом. Навіть не просто холодом – морозом дрімучої зими, для котрої одежина Зорі не стала серйозною перепоною. Але розсердитися на горе-чарівників дівчина не встигла. Не встигла вона й прокліпати, щоб повернути собі нарешті зір.

– Що за чорт! – розгублено пробурмотіла поряд Симона.

– Га?

Нехороше передчуття відчутно вкусило душу, та захопити її остаточно не встигло. Під ногами раптом щось затріщало, злякано скрикнула Симона і холод вп’явся в тіло, варто йому було рухнути у крижані обійми води.

1. «Не плач, мій хлопчику, нічого не може вибити нас із сідла. Така приказка у майора була» – вільний переклад та перефразування з вірша Костянтина Симонова.