Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

Дідусь спокійно глянув на мене, і підкрутивши другого вуса, заявив:

— Ну, це ми ще побачимо.

І дійсно, на другий день дідусь старанно вичистив костюм і черевики, хвацько надягнув капелюха і, взявши одну з кращих палиць, пішов зі мною в монастир. Молоденька служка спочатку не пускала його, але дід так причарував її своїм величним поглядом, що вона пропустила нас і показала, куди йти. В приймальні дід важно розсівся на стільці, гордовито випрямився — справжній стовп церкви! — і кивнув мені, підкреслюючи, що йому подобається ця кімната і вся атмосфера в ній. Потім скромно, але з цікавістю почав видивлятися на статую мадонни.

Коли сестра Цецилія увійшла до кімнати, він підвівся і церемонно вклонився їй.

— Пробачте за вторгнення, добродійко. Справа в тому, що я дуже турбуюся про майбутнє, — він поклав мені на голову руку, — свого онука. Моє ім’я Олександр Гау.

— Так, містер Гау, — промимрила збентежено сестра Цецилія, хоч тут і була релігійна школа, а не закритий монастир. Та їй, певно, ще не доводилось стикатися з відвідувачами, подібними до дідуся. — Сідайте, будь ласка.

—  Дякую, добродійко, — дідусь знову вклонився і, зачекавши, поки вона сяде, зручно вмостився на своєму стільці. — Перш за все, я мушу відверто попередити, що не належу до вашої віри. І вам, певно, відомо, в яких складних умовах живе онук. — Він знову поклав мені на голову руку. — Але ви, звичайно, не знаєте, що це я направив його сюди.

— Це робить вам честь, містер Гау.

Дідусь вдав засмученого і махнув рукою.

— Як би мені хотілось виправдати цю похвалу. Та спочатку, принаймні, я керувався зовсім іншими мотивами, мотивами холодного громадянського обов’язку, не більше. Одначе, добродійко... а може, дозволите мені називати вас сестрицею? — Він помовчав, поки сестра Цецилія соромливо хитнула головою, і вже більш впевнено продовжував: — Одначе, сестрице, з тих пір, як малий почав відвідувати бесіди, особливо ваші бесіди, я відчув, що народжуюся знову... тому що мене полонили і вкрай підкорили прості й прекрасні істини, що злітають щоденно з ваших уст.

Сестра Цецилія зашарілася від задоволення.

— Звичайно, — сумно вів далі дідусь, — моє життя не без плям, сестрице. Я досить повештався по світу Мої пригоди... — Я витріщився на нього: невже він знову почне про війну з зулусами? Та, слава богу, дід звернув на інше. — У своїх мандрах, сестро Цецилія, я стикався з безліччю спокус, проти яких важко було встояти, коли в тебе, хай би його дідько взяв, — ох, пробачте, будьте ласкаві! — немає нікого в світі, хто б потурбувався про тебе. Всякому життя остогидне, якщо біля нього нема милої жінки, що любить його... — Він тяжко зітхнув.  — І що ж тут дивного, якщо зараз... отакий чоловік приходить сюди... щоб знайти собі душевний спокій!

Я помітив, що сестру Цецилію дуже схвилювала тирада дідуся. Щоки у неї палали, а її добрі очі з жалістю дивилися на цю загиблу душу. Ламаючи руки, вона прошепотіла:

—  Усе це жахливо. Але я впевнена, що патер Рош з радістю допоможе вам, якщо ви дійсно хочете покаятись.

Дідусь гучно висякавсь і зеперечливо похитав головою.

— Патер Рош гарна людина, навіть дуже гарна... та не зовсім симпатична. От, якби ви дозволили мені приходити сюди разом з Робертом і тихенько де-небудь у кутку, то...

На обличчі сестри Цецилії раптом промайнула підозра, немов хмаринка над ставком. Та вона, певно, боялась розчарувати дідуся або образити його.

— Боюсь, що це може відвернути увагу дітей, містер Гау. Але ми що-небудь зробимо для вас. Я доповім про вас ігумені.

Дідусь нагородив її чарівною посмішкою — так, так, незважаючи на його чудернацький ніс, посмішка в нього була дуже приємна! Він підвівся і гаряче потиснув сестрі Цецилії руку, — певніше, ніжно потримав її пальчики в своїй, немов збираючись їх поцілувати. І хоч він не наважився цього зробити, щічки сестри Цецилії пашіли ще довго після того, як він пішов, а розповідаючи нам історію Блудного Сина, вона розплакалась.

Коли я вийшов з монастиря, дідусь чекав на мене біля воріт. Настрій у нього був чудовий, бо він весь час грізно розмахував палицею і щось войовничо наспівував собі під ніс. По дорозі додому він прочитав мені справжню лекцію про благородний вплив жінки на чоловіка, часто обриваючи свої філософські сентенції захопленими вигуками: «Це ж диво краси! Божество». Я слухав його з величезним хвилюванням, бо за останні тижні теж зіткнувся з сумними прикростями, і теж через жінок, про що мова йтиме нижче. До того ж я радів, що сестра Цецилія і спокій монастирської приймальні зробили такий цілющий вплив на дідуся.

Цілий тиждень дід утримувався від спокуси ще раз піти до монастиря. Та одного чудового дня, заявивши, що «сад сьогодні мусить бути прекрасним», знову повів мене туди за руку. Перед цим дід довго стояв перед дзеркалом і надів найкращу білу сорочку, яку сам виправ і випрасував. Він навіть прикрасив петельку свого піджака пучком незабудок, які дуже гармоніювали з його світлоблакитними очима.

Та ба! В прийомну до нас вийшла не сестра Цецилія, а матушка Елізабет-Джозефіна, — дуже сердита, бо в неї було запалення жовчного міхура. Дідусь отетерів і скорчив таку міну, що я ніяк не міг відвести від нього очей, коли матушка Елізабет-Джозефіна сердито наказала мені йти на лужок, де відбувалися заняття.

За хвилину я почув, як грюкнули двері, й побачив, що дідусь спустився сходами і попрямував до воріт. Хоч я на відстані не міг добре розгледіти його обличчя, мені здалося, що він був дуже збентежений і пригнічений. Коли після суворої нотації матушка Елізабет-Джозефіна відпустила нас, дідуся вже не було за ворітьми. А ввечері я помітив, що він викинув геть блакитні незабудки.

Бідний дідусь! Мені було дуже шкода його, але наближалось свято тіла господнього, і я перебував у якомусь дивному стані, у стані між відчаєм і блаженством. Перед причастям мені ще доведеться витерпіти муки першої сповіді. Уже кілька разів патер Рош напучував нас з цього приводу і, хоч він говорив про це дуже стримано, я смутно підозрівав, які хижі пастки чекають на нас, маленьких дітей.

Я вже давно тямив у різниці