ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

— А я тут до чого? — я підозріло примружилася.

— Поглянь на свої нігті, — вона кивнула на мої руки.

Я машинально глянула вниз. Облуплений лак і зламаний край одного нігтя нагадували мені про останній похід до лісу. Ну гаразд, вигляд дійсно так собі. Але чи це було настільки важливо?

— І це тільки початок, — продовжила Соллі, обводячи мене поглядом, ніби оцінювала на модному показі. — Гардероб теж потребує оновлення. Ти останнім часом більше нагадуєш... е-е... польового солдата, ніж альфу, яка готується до серйозної боротьби.

— Зачекай-но, — перебила я її, вказуючи пальцем у її бік. — Ти хоч розумієш, як це все звучить? У Києві зараз, м’яко кажучи, не до манікюру! Та й гардероб мене турбує в останню чергу.

— Це не про місто, — втрутився Паша, який уважно спостерігав за нашою перепалкою. — Це про тебе. Ти збираєшся заявляти права на спадщину, входити в зграю й відстоювати свою позицію. Усе має значення, навіть такі дрібниці, як твій вигляд. Люди — чи вовки — оцінюють перше, що бачать.

Я невдоволено зітхнула, розуміючи, що вони, мабуть, мають рацію. Дійсно, коли я востаннє піклувалася про щось більше, ніж виживання? Який манікюр, коли ти щодня маєш справу з магією й вчишся битися?

— Ну добре, — врешті-решт здалася я. — Але без фанатизму.

— А хто тут фанат? — лукаво примружилася Соллі. — Ми просто повернемо тобі трохи блиску.

Я важко зітхнула, дивлячись на свої руки. Мабуть, вони мали рацію. І нігті, і гардероб давно кричали про допомогу. Хоча мене й досі дратувала сама думка про Київ, у глибині душі я розуміла, що деякі речі змінити необхідно.

Ми поспіхом допили свої чашки кави й вийшли з дому, де нас вже чекав… "Запорожець".

— Це що таке? — я підійшла ближче й обійшла диво техніки, навіть не приховуючи здивування. Так, "Запорожець" виглядав ідеально: блискучий корпус, наче тільки з салону, тоновані вікна, нові колеса. Але це ж… "ЗАПОРОЖЕЦЬ"!

— Це моя улюблена машина, — Соллі буквально світилася від гордості. Вона легенько поплескала по капоту, наче це був не старий автомобіль, а найновіша модель Tesla. — На ній ми й поїдемо!

— Я не сяду в це, — відверто заявила я, зробивши крок назад.

— Машенько… Маленька, — тихо прошепотів Паша, підійшовши ззаду. Його руки м’яко обійняли мене за талію, а теплий подих торкнувся мого вуха. — Мама дуже рідко виїжджає із села. Заради неї, будь ласка. Ну поїхали… — Його губи злегка торкнулися мого вуха, і я відчула, як мої коліна мимоволі тремтять.

У цей момент Соллі відчинила дверцята, сіла всередину й демонстративно залишила двері відчиненими, ніби запрошуючи мене зайти. У мене не залишалося вибору, і я, видихнувши, все ж таки сіла поруч із нею. Паша задоволено усміхнувся, підморгнув мені, обійшов машину й зайняв місце за кермом.

Всередині, чесно кажучи, було не так вже й погано. Сидіння були оновлені, наче їх обшивали заново. Салон чистий, навіть з ароматизатором із запахом лаванди. Але все одно це залишався… "Запорожець".

Спершу ми їхали мовчки. Я втупилася у вікно, ховаючи свій поганий настрій. Соллі, навпаки, з ентузіазмом розповідала про машину: як вони з Пашею її реставрували, як фарбували кожну деталь власноруч. Її захоплення було щирим, але мені важко було його розділити.

Ми виїхали з села, і я навіть цього не помітила. Та коли Паша вперше загальмував на трасі перед великим перехрестям, його руки на кермі були напружені, а погляд сконцентрований. Раптом із шаленою швидкістю повз нас промчав величезний кортеж. У вікні миготіли Rolls-Royce, Bugatti, Ferrari в супроводі джипів із мигалками.

— Цікаво, хто це? — пробурмотіла я, хоч і без особливого ентузіазму.

— Ні, не цікаво, — спробував жартувати Паша, але чомусь відразу замовк. Його очі на мить стали серйозними, майже тривожними.

Усе повернулося до звичайного темпу, і решту дороги до Києва ми провели в мовчанні. Моя увага постійно була прикута до вікна. Я не могла відірватися від пейзажу, що змінювався за вікном. Київ зустрів нас метушнею і блиском.

Похід магазинами став справжнім порятунком для мого настрою. Соллі й я, немов дві близькі подруги, приміряли сукні, обговорювали кольори й фасони, сміялися та сперечалися. Паша мовчки ходив за нами, перетворюючись на живий вішак для пакетів.

— У тебе смак, як у бабусі! — жартувала я, побачивши, що Соллі знову обирає щось у стилі 80-х.

— Ну і добре! Це називається класика, — не залишалася в боргу вона.

Але вже після кількох таких коментарів ми почали разом обговорювати кожну річ. Соллі погодилася змінити свій стиль і обрала кілька сучасних костюмів і суконь, у яких виглядала просто приголомшливо.

Виходячи з магазину, я помітила, як чоловіки буквально пожирають нас очима. Жінки стискали губи й оцінювали кожну деталь нашого образу. Соллі виглядала так, ніби щойно зійшла з подіуму. Порівняно з нею, я відчула себе майже непомітною. Але коли я поглянула на Пашу, то побачила, як його очі дивляться тільки на мене. Його погляд був таким ніжним, таким теплим, що всі мої сумніви розвіялися.

У його очах я була найкращою. І це було важливо.

Я б сказала, що ми були найкрасивішими в цьому торговельному центрі, але варто було нам пройти кілька метрів, як із-за рогу випливла… Лілія. Її присутність ніби змусила повітря застигнути. На ній було обтисле червоне плаття, вкрито чорним мереживним візерунком, довгі чорні оксамитові рукавички та витончений клатч, який вона тримала, наче королева скіпетр. Її хода була впевненою, а погляд — гострим, як лезо. Вона прямувала просто до нас, і я мимоволі відчула, як щось холодне пробігло по спині.

— Ааа, то це ти, стара відьма! — з викликом сказала Соллі, перехрестивши руки на грудях.

— Від відьми чую! — зіронізувала Лілія, її губи вигнулися в тонку посмішку.

У повітрі ніби відчувалося напруження, схоже на статичний заряд перед бурею. Я краєм ока побачила, як кілька людей зупинилися й обернулися, немов відчувши щось невидиме.

— А третє око тобі не вибити! — додала Соллі, схиливши голову вбік, і її очі ледь помітно зблиснули.