Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

замурзаній мармизі. Голота перестрибнув через шинквас, присів навпочіпки біля малого й потурсав його за плече. Хлопчак підняв заплакані очі й зашепотів самими губами.

— Дядько Василь казав батьку не йти, а вони не послухалися, — малий ковтав сльози й гучно шморгав носом. — Дядько казав, що в лісі звір саме ходить, а батько тільки сміялися. І мати сміялися, — знову перехнябило малого, і він готовий був уже з силою розревітися, та Голота схопив його за руку, стиснувши до болю.

— Який звір? Хоча до біса того звіра. Кажи, де дядько живе?.. Ну!

***

У хату до бороданя Василя, що спав на лавці, не знімаючи паркого кожуха, першим зайшов Голота. Він широко перехрестився на ікону і став навпроти чолов’яги могутньої статури, що не виказував ознак життя. На те, що воно таки ще теплиться в огрядному тілі, вказувало хіба що слабке сопіння. Услід за Голотою до господи тихо пробрався Мнішек, який обережно сів на краєчок лави, гидуючи торкатися будь-чого, а потім, подумавши, витяг свій батистовий носовичок і приклав його до обличчя. Диво, та напружений гіпнотичний погляд Голоти, що втупився в бороданя, приніс результат. Господар отямився, повів осоловілими очима навколо, підвівся й дихнув на гостей сивухою, та так, що ті мало не вчамріли на місці.

— Слава Ісусу… — почав було Голота, хапаючи ротом повітря.

— Що, привезли того дурня? — прохрипів бородань у відповідь.

— Кого? — ввічливо перепитав Голота.

— Гаврила, родича мого… Ну, шинкаря! — крикнув Василь, зайшовся кашлем і потягся за кухликом з водою.

— А-а-а, привезли. Так. Холодного вже… А як ти здогадався? — здивувався Голота.

Василь застережливо виставив долоню, продовжуючи пити, і лише коли перехилив весь кухоль, відповів.

— Чую крик від шинку, Пріська верещить… — тикнув пальцем бородань у бік корчми. — А я казав йому вчора, щоб не їхав.

— Чому це?

— Бо Звір ходить.

— Хто ходить? — ще раз напружено запитав Голота.

— Ну, той, що людей їсть.

— Звір? — проказав ліценціат, не відриваючи погляду від бороданя. — Ти п’яний часто ходиш? З п’яних очей тобі і Люципер, мабуть, ввижається.

— Як тебе… — голосно почав Василь, а тоді зашепотів. — Бачив його на власні очі, — приклав він палець до очей, а тоді показав на Голоту, — як тебе зараз.

— І який він?

— Страшний. Вишкірений, з пасмами. Диявольське поріддя.

— То він людей шматує?

— Роздирає. Кігтями, — хитнув головою бородань.

Голота подивився на Мнішека, що лише нервово посміхнувся.

— На диявола схожий! — повторив Василь. — На якогось химерного вовка чи що. Тільки худого й довгого, як жердина, і все хоче на задні лапи стати. Очі горять сатанинським вогнем… Я саме пастки перевіряв, коли він з лісу вийшов… То я мало в штани не… того.

Мнішек хотів був щось сказати, відняв напахченого платка від рота, та Голота вирячився на магната з таким виразом обличчя, що той лише клацнув зубами й не видав ані звука. Голота потягся до поясу і повільно витяг звідти капшучка, що зранку йому видав Сангушко. Кошель призивно дзенькнув. Бородань мотнув головою, як дикий аргамак, кліпнув зненацька протверезілими очима й подивився на Голоту.

— Підеш з нами? Покажеш, де бачив? — спитав ліценціат.

— Піду, — просто відповів Василь, не відриваючи погляду від мішечка з грішми. У голосі Бороди не відчувалося й натяку на те, що він ще хвилину тому й лика не в’язав. Голоту так здивувала така реакція на гроші, що він ще раз потрусив гаманом, монети знову дзенькнули. Селянин, наче зачарований, важко піднявся на ноги.

— Утретє я тобі не радив би трусити грошима в нього перед пикою. Бо він ще полетить, — проказав Мнішек, не забираючи руки з хусткою від рота.

За кілька хвилин від сонного чолов’яги, що нагадував зарослого щетиною кабана, не залишилося й сліду. Збираючись у дорогу, Василь пурхав хатою, де жив одинаком, як метелик. Він одягнув іншу свиту, знайшов шапку, мовчки запхав у руки Голоті якусь стародавню пищаль. На рушницю ліценціат дивився з недовірою, адже не схоже було, аби з неї хоч раз стріляли, але нічого не сказав. Собі ж Василь узяв величезну рогатину.

— Вибачте, пане, в мене для вас нічого немає, — засмучено проказав він, подивившись на Мнішека.

— Дякую, — презирливо відкопилив губу Мнішек. — У мене є пістоль. Але не думаю, аби він згодився. — І обернувшись до Голоти, додав: — Шановний Голото, вам не здається, що ця, як би це сказати не так образливо, експедиція… — це якась дурня?

— Можливо, пане Міхале, — спокійно відказав Голота. — Але я завжди довіряю своєму чуттю, тож вважайте, що я щось відчув. Як-то кажуть, мисливський собака взяв слід, — пафосно закінчив Голота.

— Голото, з вас мисливський собака приблизно такий, як із зайця, — пирхнув Мнішек. — Ви забули, як тільки-но увірвалися в будуар, бо думали, що там… катівня?!! І ви ще смієте говорити про якісь там відчуття?

— Я б не вривався, — голосно відказав Голота, а тоді притишив голос, — якби ви, пане Міхале, не волали, як зранений олень. Вибачте, вашамосць.

Мнішек почервонів, замовк і, сердито запхнувши свій пістоль за пояс, вийшов із хати. Вже за десять хвилин дивна процесія з одного пішого із ношею на плечах і двох верхових полишила Лишню й посунула стежиною, що вела до лісу.

За годину вони вже сиділи в кущах ліщини поблизу тієї галявини, де бородань Василь бачив Звіра. Всі дивилися на козу, що тинялася галявиною й мекала, явно розуміючи, що припнули її посеред лісу з недоброю метою. Вона докірливо дивилася в кущі, за якими принишк бородатий Василь, марно намагаючись викликати у господаря муки сумління. Тим часом Голота з Мнішеком, що сиділи поруч, пристрасно шепотіли, сварячись через усю цю затію. Молодий магнат усе скептичніше ставився до ідеї полювання на вовкулаку. І, треба сказати, з кожною хвилиною сидіння й споглядання за рогатою приманкою Голоті було все важче наводити аргументи на захист свого плану.

— Добре, хай цей дурень справді бачив щось. Хай він бачив вовкулаку. Та чого б тому Звіру приходити в одне й те ж місце? Чому саме на цю задрипану галявину? Чому зараз? — голосно сичав Мнішек, цокаючи зубами від холоду. Голота кивнув у бік Василя, що, почувши шепіт, повернув до них свою зарослу жорстким, як кабаняча щетина, волоссям морду. Ліценціат аж головою покрутив.

«Господи, якби я таку мармизу зустрів у лісі, то злякався б більше, ніж того перевертня, якого ми марно тут чекаємо».

— Василь сказав, що тут його бачив не лише він. А й ще кілька людей з села, що зараз бояться поткнутися навіть на городи, бо так перелякалися! —