Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

— Ну знаю я один перевірений метод, що вибиває дурниці з голови й ставить нервову систему на місце.

— Будеш ганяти мене? — зиркнув на нього Степан. 

— Ну знаєш…свого часу ти й мене не мало ганяв, хочу відірватися тепер, — аж розтер долоні Артур.

— Ну…так це ж робота така, як у тому мультфільмі старому, знаєш…про того пса і вовка? – намагався пригадати назву мультика Степан.

 — Ага, — протягнув Артур сміючись, — Робота така. Вигнали? — вже більше не стримував себе чоловік.

— Слухай, Артуре, припини це, бо і так голова лускає. Давай краще потренуємося. 

За десять хвилин тренування Степан з Артуром добряче захекалися. Один через проблеми з ногою, інший через довгу відсутність фізичних навантажень. 

— Ось до чого призводить відсутність спорту в житті, — зупинився Артур віддихуючись. 

– В мені взагалі останнім часом із “спортом” ніяк, — зітхнув Степан витираючи піт.

— Ну я бачу, — реготнув Артур, поглядаючи на Степановий невеликий живіт, — Це точно той самий командир, що вибивав із мене всю душу на тренуваннях?

Степан лиш мовчки свердлив того поглядом. Всі змовилися проти нього чи що? Ну що за дружня підтримка?! 

— Давай! Позмагаймось хто більше разів відіжметься, ну…— махнув йому рукою Степан.

— Виклик? — прижмурив очі Артур. 

— Вважай, що так. То що?

За кілька хвилин обоє вже пихтіли від фізичного навантаження. Таки хоч і невеликий, проте живіт тягнув Степана до низу. Але здатися першим? О ні! Таке точно не в його дусі! Артур же з кожним новим підходом відчував все сильний біль у нозі, і коли вже почало темніти в очах вирішив паснути. Йому не соромно було поступитися такому як Степан.

— Все я пас, а то зараз серце виплигне! — сказав Артур підводячись. 

Степан же полегшено видихнув, бо ще би кілька разів і здався б сам. Але видавати себе геть не хотілося. 

— Все? Так швидко? – всміхнувся радіючи своїй перемозі. Але за кілька секунд сміятися перестав, бачачи як друг ледве ступає на ногу. 

— Артуре, ти…з тобою все добре?

— Цілком, — швидко відповів чоловік, зціплюючи зуби. Не любив коли його жаліли. Ненавидів це почуття і Степан про це знав тож вирішив залишити цю тему. 

— А у тебе хоч з Вірою все нормально? – питав пригадуючи останні часті сварки з Діною.

– Не знаю, якщо чесно, – сказав той, дивлячись кудись в небо. Дуже місячно, світло. А от в його стосунках з Вірою все якось темно. Вона не відкривається, а він може її відкрити…ніяк. 

— Тобто не знаєш? Ти сумніваєшся у своєму виборі? Почуттях?? — допитувався друг.

– Ні, але…

— Я тобі чесно скажу, Артуре, мені твоя Віра геть не подобається. Ні, вона дівчина красива, але якась вона мутна, розумієш? Хочеш розвідаю про неї? — користався нагодою Степан. 

— Ні, – швидко відповів Артур, пригадуючи свої минулі помилки. Як колись контролював кожен крок Степанової сестри, як стежив, як не довіряв. Більше він не хоче так. Довіряти! Ось чого йому треба навчитися, — Я не сумніваюся в ній, але вона щось приховує, однозначно. Можливо прийде час і вона відкриється мені  зрештою, у мене й самого повно ганебних вчинків в минулому. Я лиш відчуваю, що вона, як ніхто підходить мені, подобається як жінка. Наразі…я думаю цього досить.

— Ну як знаєш, друже. Але Віра ця не простачка. Дивися, щоб не обманула тебе.

— Добре, я почув тебе, — твердо проговорив Артур, таким чином даючи зрозуміти, що не бажає більше про це говорити. 

— Хух…— важко зітхнув Степан все ще віддихуючись, — Невже ми з тобою вже такі старі, Артуре? 

— Ну…вже точно не молоді. Тому твоя фраза - не спішити з дітьми не зовсім доречна, – і собі видихнув Артур. 

— Може й так, але точно не спіши робити їх з Вірою.

— З Вірою і вірою у світле майбутнє, – жартував Артур турнувши Степана у бік. 

— Треба, мабуть, їхати, — зиркнув на годинник Степан, — Сподіваюся уже всі вляглися включаючи кішку. 

— Радий був бачити, Степане. Відновлюй спортивну форму, інакше Олексій Несторович пилятиме тебе ще й за це, — жартував Артур. 

Степан невдоволено закотив очі, але все ж посміхнувся. 

— А ти навпаки зі спортом не перегинай, — підморгнув він Артуру, — А то бачиш які потім трофеї чекають.

— Я б залюбки такий трофей хотів. Мати дитину єдине моє бажання.

— Знаю, — сумно поплескав йому по плечі Степан, — Я сподіваюся, що скоро таке щастя відвідає і тебе. 

Степан повернувся додому. Там було тихо, не спала лиш кішка. Зітхнув, бо не її хотів побачити. Пішов на кухню дати блохастику їсти, але за кілька хвилин відчув ніжні обійми й приємний лоскіт на вухо.

— Степанчику! — так шепотіла єдина на світі бажана жінка. Розвернувся загрібаючи її у свої обійми, — Я так скучаю за тобою.

— А я як, мій Едельвейс, — прошепотів чоловік підхоплюючи її на руки і несучи до кімнати. 

Артур теж повернувся додому і застав Віру, що сиділа на підвіконні. Як завжди загадкова…як завжди чарівна…

— Маленька, ти чому не спиш? — запитав обережно обіймаючи дівчину. 

— Я не знаю, мені треба було тебе, щоб заснути, – чесно відповіла, горнучись до нього. І все-таки він теплий. 

— Я вже тут, маленька, — сказав Артур беручи її на руки як маленьку дівчинку. А вона такою і була тендітною і малою. 

За кілька секунд Віра вже була в його обіймах. В них було тепло, надійно, спокійно. І хоч як жінка не бажала сховати від цього чоловіка своє серце, проте відчувала, що здається. Що починає любити…і нічого з цим вдіяти не можливо. 

###