Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

просто вирішив прогулятися ярмарком. Можливо, мав до Гомбровського важливу справу, яка не чекала. Згодом, по розкриттю певних неприємних обставин, Червоний навіть припустив: старшого агента попередили про атентат і він поквапився запобігти. Після тривалих роздумів я все ж заперечив: Плучек був сам, без почту, ринкову площу не оточила поліція, до судді не підвели охорону. Швидше за все, таки випадок.

Який ледь не зірвав акцію.

Бо Юрко Дорош, упізнавши Плучека й знаючи від Ворона, на що той здатен, не витримав.

Витяг запальничку, викресав вогонь і закинув її в ящик із мортирами раніше, ніж треба було за планом.

Коли феєрверки почали вибухати, Гомбровський стояв далеко від Ворона.

А це мало статися, щойно суддя з ним порівняється.

Люди не злякалися: на той момент уже досить підпили й розгулялися, аби ще перейматися різнокольоровими хлопавками. Заметушилися збентежені робітники, дружно кинувшись наводити лад і заважаючи один одному. Народ же дружно й радісно загорлав, верещали від захвату діти, з різних боків почулися оплески, хтось навіть засвистів.

Колишній старшина випростався. Він так само розгледів Плучека поруч із Гомбровським. Я не бачив лиця й очей провідника, та відчув: Ворона вже лихоманить, він шукає швидкого рішення й не знаходить його. Я теж не знав, що робити.

Усе зробив Данило Червоний.

Щойно Плучек із Гомбровським повернулися за прикладом інших роззяв на вибухи феєрверків, не вишукуючи небезпеку, із самої лиш цікавості, він скинув капелюха. Жбурнув геть від себе, відкрив обличчя. Затим зробив кілька широких кроків, виходячи з натовпу й потрапляючи в поле зору старшого агента.

Той напевне не раз бачив фотографію Червоного.

Полював на нього в Кременці, тому впізнав одразу.

Коротко кинувши щось Гомбровському через плече, старший агент Плучек теж, за Даниловим прикладом, розстебнув пальто. На Червоного посунув, уже оголивши зброю. І все одно його випередили: Плучек ще піднімав правицю, а револьверне дуло вже дивилося на нього.

Данило сунув тараном.

Вони зійшлися, й Червоний ударив Плучека руків’ям по озброєній руці.

Рух аж тепер помітили з натовпу. Хтось закричав, уже з переляку. Зойк підхопили, люди в паніці почали розбігатися від двох озброєних чоловіків.

Я ж не зводив очей із Ворона.

Бо він уже підійшов до судді ззаду впритул.

Гомбровський не бачив небезпеки, дивився на сутичку й, мабуть, намагався зрозуміти, що й чому діється.

Колишній старшина не стріляв у спину.

Поклав руку судді на плече, і той очікувано повернувся.

Ворон зробив постріл упритул.

Потопив його звук у вибуху феєрверків.

Щойно суддя почав осідати на сніг, провідник відступив, штовхнувши тіло далі від себе, югнув серед люди й загорлав:

— Убили! Убили! Убили!

Від брудного жебрака люди сахалися, а як угледіли закривавлене тіло на витоптаному бруку — закричали від жаху ще гучніше, тепер перекрикуючи вибухи.

Червоний сам пустив Плучека, спритно відскочив. Жбурнув на противника якогось підпилого й збентеженого селянина. Великими стрибками подолав відстань між площею та хідником, пролетів повз мене в браму й зник з очей.

Я теж відступив, крутячи головою й видивляючись Дороша.

Його ніде не було видно.

17

Не дав про себе чути й після нашого повернення в Кременець.

Юрко зник, пропав безвісти. Ми троє, як було домовлено, збіглися на конспіративній квартирі й ще добу не потикали звідти носа, чекаючи, поки гармидер ущухне. Дорош туди так і не з’явився. Ворон припустив: йому не вдалося втекти, зловили й зараз торблять у дефензиві за особистої участі Плучека. Логіка вимагала негайно забиратися з бази, бо під тортурами, особливо жорстокими після такої акції, не ладні встояти навіть підготовані вояки. Але Ворон, сам висловивши таку думку, все ж вирішив сидіти й не рипатись. Адже Юрко поспішив із феєрверками, бо розгубився, зрадою це не назвеш. Зрозумівши це, може заховатися, боячись постати перед очима провідника. Знаючи ступіть самолюбства Дороша, ми з Червоним погодилися: цілком може бути. Рано чи пізно йому все ж доведеться виринути, а йти йому в Бережанах особливо нікуди.

Марний розрахунок.

Дорош не дав про себе знати ані тоді, ані потім, коли ми, знову нарізно, повернулися до Кременця. Ніхто, крім мене, не міг перевірити, чи він удома. Знову навідався до нього на горище й побачив висячий замок іззовні на дверях. Сусіди не бачили його вже кілька днів, що відповідало дійсності: ми ж пішли одночасно. Та від повернення минав день за днем, а Юрко так і не озивався.

Тим часом усе довкруж гуло. Зухвало вбитий суддя Гомбровський не сходив із перших газетних шпальт. Навіть його пишний похорон у Бережанах теж там опинився. Ворон дізнався зі своїх, недоступних нам каналів: тимчасово всім зацікавленим буде не до справи Зенка. На якийсь час його лишили в спокої, але пан адвокат Дубовий, зі слів провідника, вже тримався впевненіше. Наглого суду наш товариш тепер точно уникнув, і це головне. Із-за ґрат зараз його витягнути хоч як неможливо. Далі — крапля за краплею, всіма силами домагатися м’якшого покарання.

Також Ворон знайшов спосіб дізнатися: у кременецькій тюрмі Дороша нема. Звісно, його могли-таки схопити, тримати окремо й таємно, та й узагалі — не тут, а в Бережанах. Проте провідник що далі, то більше схилявся до думки: Дорош перейнявся своїм незграбним учинком та втік. Міг навіть повернутися додому, до Тернополя.

До Різдва забратися з Кременця мусили й ми.

Тепер утрьох, без Дороша й Зенка. Але не було на те ради.

Я ж вирішив не дражнити долю, не світитися часто біля Юркового помешкання. Перші дні взагалі не виходив далі двору, сидів у комірчині, зачинившись ізсередини. Потому оговтався, ще й відчув більшу, ніж раніше, упевненість у собі.

Дивно — навіть трохи почав забувати про Дороша.

Поки він не нагадав про себе сам.

Запискою.

Так, як колись Червоний, підсунув її мені під двері. Ще й, припускаю, підгадав момент, аби мене не було вдома. З чого я не без підстав припустив: Дорош стежив за мною, а я й не помічав. Почерк його теж упізнав, Юрко пишався здатністю до каліграфії, я ж писав, мов та курка лапою.

«Завтра просить прийти Калюжний. Чекатиме вдома від шостої вечора. Без тебе, без Ворона. Розмова буде».

Послання я відразу спалив, про що пошкодував. Пасувало б показати не лише Червоному, а й Ворону. Зосередившись, відкинувши зайві емоції й добре подумавши, вирішив: Дорош усе ж має рацію.