КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

      Завтра був вівторок. Тож, треба було йти до школи. Фрося вже переконалася, що школа поруч. Агнєжка, дещо здивувавшись, погодилася провести старшу сестру до її класу. Зараз Фрося намагалася заснути.

       Заснеш тут! Хоча був початок жовтня, у південному приморському місті й досі була страшна спека. Кімната була манюнею, із старими шпалерами у сині айстри. Ліжко скрипіло і намагалося підсунути свої пружини під ключицю, стегна, спину та ноги Фросі. Щойно, змірившись із пружинами, дівчина почала провалюватися в сон, як загудів комар – прямо над самим вухом. Сон пройшов. Фрося скочила, вмикнула світло та стала ловили комара. Крилата істота виявилася дуже підступною і, поганявши з півгодини свою переслідувачку, вилетіла у вікно.

     Коли Фрося вимикала світло, вона побачила, що Агнєжка на неї дивиться. Сестричка нічого не сказала, але її погляд був дуже злий.

      Коли за півгодини Фрося спробувала заснути, над її вухом знову прогудів комар. Дівчина заховалася  з головою під ковдру і спробувала не прислухатися. Стало занадто задушливо. Фрося підняла ковдру, запустила свіже повітря, і знову заховалася під ковдрою. Комар загудів прямо біля вуха. Фрося ледь не сказала слова, які любив казати Прохор Гнатчук. Дівчина розкрилася.

     - Ти ще довго крутитимешся?! – Заверещала Агнєжка. - Ти не даєш мені заснути!

     - Але ж комар…

     - Вони постійно тут. Поруч лиман! Або не реагуй на них, або йди на кухню. Там можеш ловити комарів скільки влізе. І тарганів, - додала добра молодша сестра. Фрося пересмикнулася і завмерла.

    Звичайно, можна було вирішити комарячу проблему лише сказавши:  “О другій ночі всі комарі вмруть та зникнуть”. Дівчина вже відкрила рота, але щось її зупинило. Якась непевна думка про те, що вбивство одного підвиду може спричинити смерть іншим. Тож, птахи також помруть від голоду, а тоді, може, й людям не буде чого їсти. Фрося спробувала рахувати овечок.

     Комар гудів і гудів над вухом. Зрештою, коли роздалося хропіння Агнєжки, а згодом небо стало світлішим, Фрося провалилася у сон.

       Над вухом знову прогудів комар. Мандрівниця часами пересмикнулася та сіла на ліжку.  Повітря було прохолодним, як часто буває восени вранці. Фрося накинула на спину і плечі ковдру, й визирнула у відчинені вікно, і побачила… побачила що у непривітній водоймі (Агнєжка назвала це місце лиманом) веселяться рожеві пелікани. Це було - наче казка. Водойма, чи лиман, була поруч, і пелікани були поруч. Фрося вирішила, що наступного ранку обов’язково підніметься ще до сходу сонця і подивиться на пеліканів зблизька. Саме в цю мить запікав годинник – треба було вставати до школи. Дівчина виявила, що страшенно хоче спати.

      Школа була поруч, але - дуже занедбана. В класі цвіла пліснява. Одне вікно не мало шибки, зате було заставлене фанерою – щоб не дуло. Обдерта підлога скрипіла. І раз, чи два, Фросі здалося, що перед дошкою пробігла миша, а потім величезний ситий рудий тарган. А ще за мить, величезний павук. Дівчина пересмикнулася і стала переконувати себе, що все - це лише її уява.

       Половина класу була знайома Фросі, інша – геть нова. Мабуть, припустила дівчина, частина батьків учнів також переселилися до цього південного міста, а частина добре заробляла і у Львові. Цікаво, чи Власта Скриня також стала бідною?

       Дзвоник сповістив,  що починається урок. Незнайома учениця поруч із Фросею витягла підручник історії. Серце у панянки Чупринки радісно забилося – ото зараз прийде Алан Михайлович, а павук сяде йому на ніс, миша пробіжиться ногами, а тарган пробіжиться по руці, коли вчитель гортатиме класний журнал на столі.

      Двері класу відчинилися і… і у кімнату увійшла втомлена жінка, яка тримала на своїх руках плаксиве немовля. Ні, Фрося не була екстрасенсом, немовля у дану мить плакало, тож було очевидно, що дитина – плаксива.

      Жінка всілася за пошарпаний вчительський стіл, відкрила журнал, обвела клас туманним поглядом і мовила:

      - Відкрийте підручник. Читаєте параграф восьмий. Даю вам десять хвилин.

      Клас відчинив підручники і почав читати. Фросю все це здивувало. Мабуть, ця жінка із немовлям, і була історичкою – Олександрою Петрівною.  Але, хто їй дозволив принести дитину до школи? Хоча, якщо розмірковувати, використовуючи метод дедукції, то можна дійти висновку, що ця школа – для бідних.  Тоді, вчителів набирають з тих, кого упіймають на перехресті біля музею. Якщо, звичайно, вони взагалі тут мають музеї. Отже, й предмети читають - так-сяк. Не те щоб Фрося любила вчитися, але це було сумно та дратувало: виходить, бідним не потрібні знання! Вона відкрила свій підручник (виявляється вона його мала у цій часовій реальності!) та стала читати.

      Мова йшла про Крим та його правителів: Мехмеда Четвертого та Ісляма Третього. Обидва були з роду Ґераїв. Це була якась дурня! Бо всім відомо, що Крим з п’ятнадцятого століття був частиною Української Держави. Львів відсилав своїх воєвод, які формально вважалися українською владою, до Криму, але місцеві жителі мали свою мову та культуру. І ось раптом – якісь хани. Хіба заслання одного лише воєводи у тринадцятому сторіччі змінить історію аж настільки?

     - А тепер, - сказала вчителька і спробувала заколисати свою дитину. Дитина була справжнім українцем і не терпіла, коли йому не давали право голосу. – Заховали підручники. – Потім вчителька назвала кілька прізвищ, - будуть вас опитувати.