Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

5.2

 

Запілікали скрипки, проголошуючи урочистість моменту, з'явився гордовитий церемоніймейстер і його помічники із сувоями на золотих тацях, світляки вже не сліпили глядачів… Навколо то тут, то там хтось намагався щось сказати, проте нічого не виходило – заклинання безмовності знало, кому дозволено говорити, а що до інших… Функціональність понад усе, вважали клуські маги, і якщо навіть якомусь гостю стане зле, це не привід своїми стогонами порушувати багаторічні традиції.

– Його Величність Малдраб Четвертий, повелитель…

Вуса придворного оповісника завзято ворушилися, показуючи, як старанно він користується правом говорити на святі мовчання, розписуючи родовід правителя і його численні титули. Лін чула слова, що звучали немов звідусіль відразу, і не могла вловити їхнього значення. Точніше, не могла думати ні про що, крім імператора.

Він майже не змінився, лише посивів і трохи змарнів, але між Його Величністю, що важко йшов до підвищення, спираючись на прикрашений коштовностями посох, і тим Малдрабом, якого пам'ятала чарівниця, була величезна прірва. Може, причиною стали його очі – не фанатичні, як під час останньої зустрічі, а втомлені, опущені вниз. Складалося враження, ніби правителя гризе щось далеке від державних справ… Але, хай там що, Лін дивилася на постарілого імператора і розуміла: час дійсно лікує.

Його Величність опустився на один із тронів, навіть не глянувши на притихлий натовп. Чарівниця зітхнула з полегшенням. Не те щоб їй було страшно, просто…

– Його Величність Хреедін, король Клуса, повелитель магії! Її Величність Дейнаса, королева Клуса, покровителька ремесел! Її Високість Гашама, принцеса Клуса! Його Високість Урдіс, принц Клуса! – солов'єм заливався оповісник, поки старий король країни магів у супроводі сім'ї прямував до підвищення.

Справжній правитель Клуса в Тойяні не з'явився – Перший маг Радіс ніколи не удостоював своїм візитом такі збіговиська, хоча його представники завжди опинялися в центрі подій. Хреедін не мав дару магії, зате мав безмежну дипломатичну чарівність, тому і протримався на посаді короля довше за своїх попередників – адже відомо, в державі магів править той, на кого вкаже Радіс, і корона передається різними способами, але тільки не в спадок.

– Його Високість Вімейн, принц Гартона!

Довгий худий чоловік майже бігом пройшов до свого трону, кидаючи трохи дикі погляди навколо себе. Якби не смішна борідка, що зовсім йому не личила, брата гартонського короля можна було б назвати симпатичним, а так він мав досить жалюгідний вигляд, який не змогли виправити навіть кольори корони – вони лише погіршували ситуацію. Для випадкової людини принц був чи то як жебрак, що напнув обноски когось масивнішого, чи як дивак, який навіщось закутався в державний прапор.

Усі знали: Вімейн – бастард. Таких, як він, «виплодків» короля Грайта, батька Геданіота, на континенті жило чимало, однак матір'ю Вімейна була жриця з Храму Війни, а для країни воїнів сварка з Мечоносцем [16] неприпустима. Подейкували, король намагався непомітно позбутися незаконного сина, але так сталося, що сам загинув, по суті, від рук бастарда. Нещасний випадок, зла доля, причепитися ні до чого… А після смерті батька брати знайшли спільну мову.

Незважаючи на безглуздий вигляд, про розум принца складали легенди – як, наприклад, про майстерність Радіса або про подвиги Лана.

Погляд Вімейна пробіг обличчями людей, на мить затримався на Лін, потім знову безладно заметушився поверх голів. Здавалося, принц розгубився, але оповісник не надав цьому значення і викрикував імена без затримки. Чарівниця мимоволі глянула вбік, а коли знову повернула голову, гартонець став зразком спокою.

– Його Високість Арголін, принц Веллійскої імперії, володар Тойяни, осяяний благодаттю магічного дару!

Похмурий смішок «осяяного благодаттю» порушив урочисту тишу, проте інших витівок без п'яти хвилин король собі не дозволив. Він ішов з гордо піднятою головою, примудряючись кидати важкі погляди з висоти свого невеликого зросту.

«Як на плаху…» – подумала Лін, широко посміхаючись і махаючи принцу. «Завіса мовчання» зіграла роль – урочисту тишу не порушили перешіптування в залі.

Арголін немов спіткнувся на рівному місці, але швидко себе опанував і скривив губи у відповідь – досить зло, хоча вже й не приречено.

Оповісник крякнув і схопився за новий сувій.

– Її світлість пані Ільмена!

Наречена неквапливо пройшла до підвищення, не показуючи ні особливого хвилювання, ні небажання брати участь у весільній церемонії Вона була симпатична, навіть вродлива – золотисті локони, великі очі, тонка талія… Але здавалась аж надто спокійною. Яка дівчина йтиме до вінця і не вишукуватиме в натовпі батьків, яких, якщо вірити пану Краголу, вона давно не бачила? Хіба що наречена проковтнула кінську дозу заспокійливого чи попросила знайомого мага допомогти вгамувати тремтіння в колінах, а той перестарався… Або їй «допомогли» без її згоди.

– Улойзетрам, Верховний жрець Храму Життя!

– Адімерат, Верховний жрець Храму Смерті!

– Картапімай, Верховний жрець Храму Кохання!

Жерці підходили до символічного жертовника, але Лін на них не дивилася. Вона не зводила очей з Ільмени, намагаючись вловити мить, коли на правильному і напрочуд безпристрасному обличчі дівчини з’явиться хоч тінь емоцій. Зважаючи на витримку нареченої, простіше було дочекатися зими.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍