Володимир Арєнєв - Правила гри. Частина друга

вежі охороняли похмурі солдати. Вони з підозрою витріщилися на «везунчика», коли той зайшов, і вже не відводили від нього очей.

З-за величезних дверей чувся жахливий крик. Слів — не розібрати; та мабуть, у них і не було сенсу, так — набір асоціацій, котрі виникли у збудженій свідомості. Хтось відчайдушно стукав кулаками, хтось просто вив.

— Серед них можуть бути і нормальні, — кинув Мабор солдатам.

Тієї ж миті вийшов з тіні похмурий сивоволосий чоловік (певно, десятник) та попрямував до Скаженого.

— У чому річ? — прогуркотів, наблизившись. — Я тебе питаю!

— Ні в чому! — огризнувся Мабор. — Тобі яка різниця?

— Слухай, розумнику! Мене поставили сюди для того, аби такі, як ти, не пхали свого носа в те, в чому вони ані демона не розуміють. Вас тут, отаких доброзичливців, аж задосить. Ходите, бач, під’юджуєте! А наказ однозначний: не відчиняти! Все зрозуміло?

Мабор похитав головою.

— Не все. Не зрозуміло, з якого такого дива ти так зі мною розмовляєш, га?

Він відчував, що наривається на неприємності, але нічого не міг із собою вдіяти. Хотів цих неприємностей, хотів нарешті набити комусь пику та згасити лють, котра закипала в ньому. Йому потрібна була розрядка, і зараз тренувальної зали для цього явно не вистачило б. Не достатньо відчути, як тремтить під ударами дерев’яна лялька, не досить бачити тріски, котрі розлітаються навсебіч — їм ніколи не замінити крові та надривного крику жертви.

Мабор ворухнув руками, підбадьорюючись, наче леопард перед кидком.

— От ви де! — сказали у нього за спиною.

Скажений повільно обернувся.

Шеленгмах грізно наказав:

— Сьогодні я маю намір провести огляд бойових якостей десятки, тож будьте ласкаві піти в казарми та потурбуватися про підготовку до огляду.

— Я можу йти?

— Ідіть, — відпустив його Трипалий.

Скажений став на сходи, його трусило від люті, котру так і не вдалося вгамувати.

— Не заздрю, — сказав похмурий начальник караулу. — Важкий випадок.

— У вас також ділянка не з легких, — відмахнувся Шеленгмах.

— Точно. Постійно хтось намагається відкрити браму. А все-таки, чому з ними панькаєтесь? — (мабуть, йшлося про «везунчиків»). — Невже не можна було відмовитись?

— А їх куди? — запитав Трипалий. — Списати, так? Нічого особливого в них немає, люди як люди, тільки зі своїми «заморочками». Так після того, що вони пережили, «заморочки» можуть виникнути у кожного.

— Ну, на рудники просто так не потрапляють.

— І це правильно, — погодився десятник «везунчиків».

Далі Мабор підслуховувати не наважився. Він почав підійматися у казарми, поступово заспокоюючись.

І відразу лють спалахнула з новою силою — сходами йшла Тесса. Довгу мить Скажений вирішував: нападати на неї чи не варто; врешті-решт вирішив зачекати.

Войовниця навіть не підозрювала, що поверхом нижче вирішувалася її доля. Вона повільно йшла, розмірковуючи: як же їй бути з Талігхілом, як збагнути, що у нього в голові?

Тесса хотіла побути на самоті. Після розмови з Кеном хотілося привести думки до ладу. Спочатку войовниця пішла до себе, але там було тісно та душно, а їй хотілося подихати свіжим повітрям (Боги, яка ж я дурна! Ну звідки тут свіже повітря?), і Тесса вирушила на дзвіницю. Вона знала: дзвонарі вже пішли звідти. Тому гадала, що нагорі нікого більше не залишилося.

Д-демони! «Не залишилося»! Добре, нехай — виходить, так треба.

І справді! — не звертати ж їй з півдороги. Тим більше, що правитель уже помітив.

— Приєднуйтеся, — Талігхіл усміхнувся. — Ви дуже вчасно.

Вона напружилась (але намагалась, звичайно, не показувати цього), наблизилася і стала поруч — але на достатній відстані.

— Знаєте, я от стояв тут, мучився роздумами… — Що за дурниці ти мелеш? Важко втриматися від банальних фраз, але, проковтни тебе демон, намагайся хоча б виголошувати їх не з таким розумним виглядом. (Н-да? А з яким? Краще виглядати бовдуром?) Як узагалі розмовляти з цією жінкою? Раніше мені доводилося… гм… спілкуватися лише з наложницями. Ще — з декількома знатними розчепуреними панночками. А ця жінка не підпадає під жодну з категорій.

Як би там не було, Тессине обличчя зображувало легку зацікавленість, котра заохочувала до розмови. Не грубіянити ж правителю! Тим більше, сама прийшла.

І Пресвітлий продовжив.

— Скажіть, Тессо, вам колись доводилося вирішувати долю багатьох десятків чи навіть сотень людей? — Ідіотське запитання. Звичайно, ні. Вона ж не старегх у відставці!

Войовниця зблиснула очима:

— Уявіть, саме це я зробила, коли уклала із вами військову угоду. — Що він хоче сказати? Невже вирішив зізнатися?.. Певно, сьогодні його думки виключно про втечу. Виходить, треба спробувати довідатися якомога більше.

— Так, я і не подумав, — вимушено всміхнувся Талігхіл. — Ви, мабуть, зможете мені відповісти: як бути? Чим керуватися, свідомо прирікаючи людей на смерть? — Ти що, збираєшся розповісти?! (а чому б і ні?) 3 іншого боку, не всі ж Клинки залишаться тут, якусь частину все одно доведеться забрати. Виходить, так чи інакше, а треба розкривати свої плани.

Тесса замислилася.

— Не знаю, — мовила вона нарешті. — Мабуть, керуватися тут можна лише випадковістю. А чим іще?

Талігхіл гірко розсміявся.

— Інколи так хочеться, аби вибору не було! Ніякого! Зовсім!.. Але він є завжди.

— Все владнається, — несподівано сказала Тесса. — Все обов’язково владнається і вирішиться, — (вона сама здивувалася цим материнським інстинктам, які несподівано прокинулися в ній — бажанню втішити такого сильного, владного і водночас безпорадного чоловіка, що заплутався в житті. Мабуть, справа не лише в його щирості й у тому, що вона вже досить довгий час залишалася одна. Ну і… багато всіляких різних причин; вона не збиралася їх аналізувати, демони забирай!).

— Ви так вважаєте? — запитав він, і очі правителя зблиснули. На мить… — а потім так само швидко потьмяніли. Мабуть, пригадав щось дуже неприємне.

— Втім, навряд чи все владнається, чим би не скінчилася ця війна. Або честь, або перемога. Чому б віддали перевагу ви?

— Правді, — тихо мовила вона, здогадуючись, про що йдеться.

Пресвітлий похилив голову:

— Правда означає честь. Перемоги не буде.

Вона замислено поглянула на Південно-Західну; вежа нагадувала зараз догорілий смолоскип, знизу метушилися хуміни.

— Я гадаю, де також своєрідний порятунок честі — врятування країни. Принести в жертву десятки — аби залишилися в живих тисячі, принести в жертву честь — аби отримати перемогу у війні. Мені здається, люди зрозуміють. Нехай не простять, але зрозуміють.

— Навіть ті, кого я прирікатиму на смерть?

— Я ж зрозуміла…

Він рвучко повернувся:

— Що?!

— У вас був чудовий план, мій правителю. Єдиний правильний у цій ситуації. Можливо, хуміни все ж переграли нас. А можливо — ні. Покладіть власні честь та совість на вівтар перемоги. Люди вас