Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

чи то пак волю, — щоби прискорити наш рух сліпучою дорогою, необачно черпаючи силу в Рендома, аби пришвидшити цей процес.

Здавалося, ми досліджуємо пломенисті нутрощі велетенської і ретельно викривленої мушлі. От тільки прохід наш був німим, а ми самі — лише безтілесними точками свідомості.

Було таке відчуття, що наша швидкість постійно наростає, як і головний біль, якого я не пригадував з попереднього проходження візерунка. Можливо, це пов'язано з моєю втомою або ж зі спробами пришвидшити налаштування. Ми пробивалися крізь перепони, оточені міцними, пливучими стінами яскравості. Тепер я відчував запаморочення і слабкість. Але таку розкіш, як втрата свідомості, дозволити собі я не міг; не можна, щоб ми сповільнювали рухи, коли буря так близько, як мені пригадується. І знову я із жалем позичив сили в Рендома — цього разу аби тримати нас на плаву. Ми мчали вперед.

Тепер я не відчував поколювання і горіння, неначе набував якоїсь форми. Певно, це було результатом мого налаштування. Попередній прохід Лабіринтом дав мені своєрідний імунітет.

Через певний позачасовий проміжок мені здалося, що Рендом почав оступатися. Можливо, я витягнув з нього забагато енергії. Я захвилювався, чи лишиться йому достатньо сили, аби здолати бурю, якщо я візьму ще. Тому вирішив не черпати з його ресурсів більше, ніж уже взяв. Ми були на шляху до кінця. Якщо так трапиться, то він зможе продовжувати й без мене. Просто маю протриматися стільки, скільки зможу. Краще вже загублюся тут я, ніж ми обидва.

Ми летіли далі. Мої чуття повставали проти руху, поверталося запаморочення. Я мусив зосередити волю на нашому подальшому просуванні, вигнавши з голови все решта. Коли ми вже наближалися до фіналу, темрява навколо мене стала густішою; я знав, що то не частина ритуалу, але приборкав паніку.

Це недобре. Відчував, як вислизаю. Так близько! Я був певен, що ми майже закінчили. Було б так просто...

Усе поплило переді мною. Останнє, що я відчув, — Рендомове хвилювання.

* * *

Біля стоп побачив помаранчеві та червоні спалахи. Невже я потрапив у якесь астральне пекло? Продовжував дивитися, доки чіткість повернулася до мого мозку. Світло, оточене темрявою, і...

Голоси, знайомі...

Усе прояснювалось. Я лежав на спині, простягнувши ноги до багаття.

— Усе добре, Корвіне, все гаразд.

Це сказала Фіона. Я повернув голову. Сестра сиділа на землі наді мною.

— Рендом? — запитав я.

— Із ним також усе гаразд... батьку.

Мерлін, який мовив це, сидів праворуч.

— Що трапилося?

— Рендом приніс тебе назад, — відповіла Фіона.

— Налаштування спрацювало?

— Він гадає, що так.

Я спробував сісти. Вона намагалася покласти мене назад, але я залишився сидіти.

— Де він?

Фіона очима вказала напрямок.

Придивившись, я побачив Рендома. Він стояв спиною до нас метрів за тридцять, на скелястому виступі, й боровся з грозою. Вона тепер була дуже близько, і вітер шарпав його вбрання. Блискавки били в різні боки перед ним. Грім гуркотів майже безперервно.

— Чи давно він там? — запитав я.

— Лише кілька хвилин, — відповіла Фіона.

— Саме стільки минуло від нашого повернення?

— Ні, — пояснила вона. — Ти довгенько був непритомним. Рендом поговорив з іншими, а тоді наказав військам відступати. Бенедикт забрав їх до Чорної дороги. Вони переправляються.

Я повернув голову.

Уздовж Чорної дороги побачив рух — темна колона крокувала до цитаделі. Поміж нами плавали доріжки-павутинки. На дальньому кінці, біля темної фортеці, зблиснуло кілька спалахів. Угорі небо здійснило повний оберт, тож ми опинилися під темною половиною. І знову мене охопило дивне відчуття, неначе я був тут дуже давно й бачив, що саме це місце, а не Амбер, було справжнім центром творіння. Я вхопився за примарний уривок спогаду, але той зник.

Я роззирнувся в розрізаній блискавками темряві.

— Усі вже пішли? — запитав я сестру. — Ти, я, Мерлін і Рендом — єдині, хто залишився?

— Так, — відповіла Фіона. — Хочеш піти за ними зараз?

Я похитав головою.

— Зостануся тут з Рендомом.

— Я знала, що ти так скажеш.

Ми з нею звелися на ноги. Мерлін також. Вона сплеснула в долоні — й до неї неквапливо рушив білий кінь.

— Моя допомога тобі більше не потрібна, тож я приєднаюся до інших у Дворах Хаосу. За скелями прив'язані для вас коні.

Вона кивнула вбік.

— Ти йдеш, Мерліне?

— Залишуся з батьком і королем.

— Хай буде так. Сподіваюся, скоро побачимося.

— Дякую, Фі, — мовив я.

Допомігши їй осідлати коня, я дивився, як вона їде геть.

Повернувшись, я знову сів біля багаття. Спостерігав за Рендомом, який нерухомо боровся з бурею.

— Тут купа їжі та вина, — сказав Мерлін. — Принести тобі щось?

— Чудова ідея.

Буря була так близько, що я міг дійти до неї за кілька хвилин. Поки неможливо було сказати, чи увінчалися Рендомові зусилля успіхом. Важко зітхнувши, я відпустив свою свідомість.

Кінець. Так чи інакше, а вся моя боротьба, що почалася в Ґрінвуді, завершилася. Більше причин для помсти нема. Ніяких. У нас є неушкоджений Лабіринт, можливо, навіть два. Бранд, причина всіх наших бід, мертвий. Усі рештки мого прокляття стерлися масштабними конвульсіями, що охопили Тінь. І я зробив усе, що міг, аби виправити його. Я знайшов друга у власному батькові й перед смертю прийняв його у справжній подобі. У нас з'явився новий король, якого благословив Єдиноріг і якому ми всі заприсягнись у вірності. Мені здалось, усе це було щиро. Я примирився з усією родиною і відчув, що свій обов'язок виконав. Ніщо більше мене не підганяло, та й жодних причин для суперечок я вже не мав, тож був до миру настільки близько, наскільки це взагалі можливо. Усе залишилося позаду, тож відчував: навіть якщо помру зараз, усе буде гаразд. Принаймні протестуватиму я не так гучно, як зробив би це в інший час.

— Ти далеко звідси, батьку.

Кивнувши, я всміхнувся. Узяв трохи припасів і сів їсти, споглядаючи бурю. Зарано бути впевненими у чомусь, але, здається, вона більше не насувалася.

Я надто втомився навіть для того, щоби спати. Чи щось на кшталт того. Увесь біль утамувався, але на мене зійшло дивне заціпеніння. Почувався так, наче мене загорнули в теплу ковдру. Події і спогади досі прокручувалися всередині моєї свідомості. І то було, на диво, приємне відчуття.

Доївши, я розклав багаття. Ковтнув вина, не відриваючи погляду від грози, що скидалася на шибку,