Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

згорів — туди йому й дорога! Сидів би у підземеллі своєму, у порожнині Землі чи в якомусь паралельному світі і лиха б не знав.

А виліз, бедламу натворив — себе й винувать!

Вогонь зжер все, чим йому було поживитися і згас, рухнули недогорілі крокви, шматки лат — купа попелу на місці клуні вивершилася. Димить та іскрами стріляє.

— Амбець динозаврові, — радо загомоніли дядьки, а дід Тодось ще й перехрестившись, додав при цьому. — І моїй клуні також!

Аж тут з купи попелу та недогорілого дрюччя, що диміло, вилазить динозавр. Обгорілий, аж дивитися на нього страшно, — шкура на ньому — чи що там у нього, — шматтям звисає та маслаки біліють…

— От зараза, — вилаявся дід Тодось, за яким раніше такий гріх, як лайка, ніколи не водився, зразковий до того був дід. — За що ж я клунею пожертвував, як ця чортяка в такій пужежі вціліла?!.

Але динозавру таки перепало, ледве-ледве на своїх могутніх ногах тримається. Такого вже гуртом і добити можна.

Все б нічого (хтось уже хотів було бігти за дрюччам), так не сама твар вилізла з пожежі, а ще з однією такою ж тваринкою, як і сама. Тільки маленькою, але точною копією її самої.

— Йой!!. — дядьки в один голос. — Виявляється, ніякий це не динозавр, а — динозавриха!

— Еге ж! І в клуні діда Тодося вилупила диназавреня. Ось чого вона з клуні так довго не виходила — маля своє годувала.

— Т-туди т-твою!!. — затягнув своєї дід Тодось. — За віщо ж моя клуня за димом пішла?

— І наші хати, — загаласували інші погорілці. — Відшкодовуйте нам тепер збитки! Чухаються дядьки, один на одного уникають дивитися.

— Що ж нам теперички робити? — питають невідомо в кого семихатківці. — Їй кабець, а динозавреня ж куди? Вона його від вогню собою прикрила — не вбивати ж мамку після цього? Та ще й маля її — на дідька воно нам здалося?

Стали думати-гадати. Та і як же ти не будеш думати, як такої пригоди з семихатківцями зроду— віку не лучалося, а це Змієва могила отакого клопоту завдала!

А динозавриха обгоріла тим часом на них суне на своїх тумбах— ногах і за ручку маля веде. (Чи то в них ручки, чи передні недорозвинені ноги — сам чорт в цьому не розбереться!). Розбіглися люди навсібіч, а одна жінка стоїть як стовб укопаний, хреститься та бурмотить:

— Свят, свят!.. Чи сниться мені це чудо-юдо чи насправжки?

Звали її Мавра. Мавра Срібна. («Чого Срібна? — бувало питала співбесідників і сама й відповідала: — Та тому, що на золото не спромоглася. Але й так дяка Богові, що не залізна к приміру, не дерев’яна!») Вже багато весен-літ мешкала вона самотиною у своїй хатці край села, що дуже нагадувала оті казкові хатки, що на курячих ніжках. Чоловік її помер бозна й коли і Мавра вже й не пам’ятала скільки літ вона була на вдівстві.

— Я, — казала, бувало, Мавра про себе, — королева-удова. Бо в мене на причілку королевий квіт росте.

Дітей у неї не було і бідна жінка надто з того потерпала і ніяк не могла змиритися, що вона — самотина у такому людному світі. «Межи людьми живу, а як на безлюдді» — жалілась іноді. А вже як змирилася зі своїм одинацтвом, то наче зів’яла:

— Гірка удовина доля, німую та німую, вже й балакати розучилася. Хіба що сама з собою поспілкуюся і то легше… А ще тяжкіше, що немає за ким турбуватмся-піклуватися. Як це так, жива людина, а нема за ким поухажувати. А людина мусить за кимось турбуватися, когось доглядати комусь допомагати — хоч за рідним, хоч за ближнім. Хоч за твариною — інакше для чого вона й людина?

Отож, до Марфи й сунуло те чудо-юдо, а бідна жінка тільки хрестилася і — ні руш з місця.

Кричать їй односельці:

— Мавро, бери ноги в руки й чеши подалі од біди!

А вона:

— Я клуні не палила, то чого маю тікати?

— А того… Страхопудало не буде розбиратися хто палив, а хто ні — на тебе суне.

— Але ж то хоч і чортяка, прости Господи, а — мати. А ми гріх вчинили, що матір спалили.

— Істино гріх, — підтвердив і отець Даміан, на всяк випадок тримаючись подалі та хреста виставляючи поперед себе. — Кожна твар є божою твар’ю і має вона право на життя, дароване їй Господом. Тіко Він один може рішати кому ще пожити, а кому вже й пора. А ми, грішні, життя цій тварі не давали, то й забирати його не маємо права.

А динозавриха тим часом якось дошкутильгала до Маври, а тоді підштовхнула до неї своє маля, а сама важко беркицнулась на бік — аж загуло навколо. Дриґнула раз-другий ногами й затихла.